— Рапунцель, Рапунцель, спусти свою косу! — покликав знизу тоненький голос.
Рапунцель відклала клубок ниток і визирнула з високого віконця. Коса в неї була довга-предовга, кольору стиглої пшениці, і завжди тепла — навіть узимку. Дівчинка перекинула її через підвіконня, і коса поповзла вниз по кам’яній стіні: шур-р-р, шур-р-р.
Нагору піднялася пані Гортензія — маленька, у солом’яному брилику, з кошиком теплих булочок.
— Сьогодні з маком, — сказала вона. — А завтра принесу тобі синіх ниток.
У вежі не було ні дверей, ні сходів — тільки одне віконце під самим дахом. Пані Гортензія колись оселила тут Рапунцель, щоб дівчинку ніхто не образив, та й забула, що з вежі теж хочеться вийти.
— Пані Гортензіє, — сказала Рапунцель того вечора, — я ще жодного разу не ходила по траві.
Пані тільки зітхнула й почала спускатися.
Щоранку до віконця прилітала ластівка — фрр-фрр — і приносила Рапунцель то листочок, то суху травинку, то зернятко. Рапунцель складала все на підвіконні й тихенько наспівувала.
Одного разу під вежею зупинився хлопець із дорожньою торбою. Звали його Данило.
— Хто це так гарно співає? — гукнув він угору.
— Це я, Рапунцель. А спуститися не вмію.
— Тоді я тут посиджу, — сказав Данило й сів на камінь. — Заспівай ще.
Він приходив щодня. Приносив то яблуко, то жменю горіхів і кидав їх угору, а Рапунцель ловила в поділ фартушка. І щоразу питав те саме:
— Ну що, вигадала?
— Ще ні, — відповідала вона.
А потім подивилася на свої клубки — сині, жовті, руді, зелені — і почала плести. Довгу-предовгу мотузку, товсту, як її коса. Плела і вранці, і ввечері, і поки місяць стояв над вежею. Ластівка сиділа поруч і дивилася.
Аж ось мотузка дістала до самої землі.
Рапунцель прив’язала її до гачка, на якому висів кошик, і спустилася вниз — повільно-повільно, перебираючи руками. Ноги торкнулися трави. Трава була холодна, м’яка й трішки лоскотала.
— Ой, — сказала Рапунцель і засміялася.
Увечері прийшла пані Гортензія з кошиком і стала під вежею.
— Рапунцель, Рапунцель, спусти свою косу!
— А я вже тут, — озвалася Рапунцель із трави.
Пані Гортензія довго мовчала. Потім поставила кошик на землю, сіла поруч і зняла свій солом’яний брилик.
— Ну гаразд, — сказала вона. — Тоді будемо будувати хатку. Отут, коло вежі.
Хатку склали за літо: Данило носив дошки, пані Гортензія готувала, а Рапунцель посадила під віконцем кущ шипшини. Мотузку зі своїх клубків вона не розплела — почепила на стіну, нехай висить.
Того першого вечора в новій хатці було чути, як цвіркун цвірчить у траві: цвір-цвір, цвір-цвір. Рапунцель лежала на подушці, а коса лежала поруч, згорнута калачиком, наче кошеня.
На підвіконні спала ластівка. У вікні світилася одна зірка. І більше нікуди не треба було лізти — ні вгору, ні вниз.
