— Ой, а це ще хто? — здивувалася качка, коли з останнього яєчка вибралося сіре каченя з довгою шийкою.
Звали його Тюпа – бо коли воно бігло берегом, лапки говорили: тюп-тюп-тюп, тюп-тюп-тюп. Братики були жовтенькі й кругленькі, наче кульбабки, а Тюпа – сіре, як вечірня хмарка, і на цілу голову вище за всіх.
— Мамо, — запитало каченя ввечері, — а чому я не таке жовтеньке, як усі?
— Бо ти моє, — відповіла качка й накрила його крилом.
Уранці каченята побігли до води. Жовтенькі скотилися з берега – плюсь, плюсь, плюсь! А Тюпа зайшло останнім, бо довгі лапки плуталися в очереті: шур-шур, шур-шур.
— Ти пливеш якось інакше, — сказав сусідський качур. — Занадто рівно.
Тюпа глянуло на своє відображення. У темній воді хитався хтось сірий і зовсім не схожий на братиків.
— Мабуть, мої десь далі, — тихо сказало каченя. — Піду пошукаю.
І пішло берегом: тюп-тюп-тюп.
У комишах сиділа жабка й гріла на сонці зелену спинку.
— Ква! — сказала вона. — А ти чий?
— Ще не знаю, — чесно відповіло Тюпа.
— Тоді посидь зі мною, поки дізнаєшся, — і жабка посунулася, щоб було місце.
Так минуло літо. Тюпа навчилося пірнати глибше за всіх, ловити вітер крилами й спати в теплому листі, коли з неба сіявся дрібний дощик. Крила ставали довгі й сильні, а пір’ячко – світліше й світліше. Тільки каченя того не помічало: у темній воді геть усі здаються сірими.
А навесні над ставком щось зашуміло. На воду опустилися великі білі птахи з довгими шиями – такі спокійні, ніби вони самі й були тишею.
Тюпа завмерло в очереті.
— Виходь, — покликав найбільший птах. — Чого ти ховаєшся?
— Я сіре, — прошепотіло каченя. — Я не таке, як ви.
— А ти подивись, — сказав птах.
Тюпа нахилилося до води. Вода того ранку стояла тиха-тиха, наче дзеркало. І звідти дивилися біле перо, довга шия й двоє здивованих очей.
— Ой, — тільки й сказало воно.
Білі птахи розправили крила. Тюпа розправило свої – і вони виявилися найширші з усіх, які воно бачило.
Увечері каченя повернулося на свій ставок: тюп-тюп-тюп. Качка довго дивилася, а тоді сказала:
— Я ж казала, що ти моє.
Братики – уже зовсім не жовтенькі, а руді й дорослі – посунулися, щоб було місце.
Вода стояла тиха. Очерет шелестів своє: шур-шур, шур-шур. Тюпа сховало голову під біле крило й заснуло, а над ставком тихенько запалилася перша зірка.
