— Ще одна сніжинка сіла мені на долоню, — прошепотіла Герда й притулилася носом до холодної шибки.
Герда була маленька дівчинка з двома тоненькими кісочками й найтеплішими долонями на всій вулиці. Жила вона під самим дахом, а навпроти, через вузенький дах, жив її друг Кай. Між їхніми віконцями стояли дві скриньки з трояндами: улітку троянди цвіли, а взимку спали під білою ковдрою снігу.
Того вечора Кай визирнув у двір і побачив, як там тихо зупинилися сани – геть білі, наче виліплені з інею.
— Хто це? — запитав він.
— Це Снігова королева, — сказала бабуся й підкинула дровець у грубку. — Вона возить зиму по всьому світу.
Кай накинув шапку й вибіг подивитися ближче. Снігова королева нахилилася до нього й усміхнулася самими очима.
— Хочеш побачити, де зберігають сніг? — запитала вона.
Кай кивнув, сів на краєчок саней, і полозки заспівали по мерзлій дорозі: дзінь-дзінь, дзінь-дзінь. Сніг замів сліди, і двір знову став порожній.
Уранці Герда взула теплі чобітки, зав’язала хустку під підборіддям і пішла туди, куди вчора повернули сани. Сніг рипів під ногами: хрум-хрум, хрум-хрум.
— Каю, я вже йду, — казала вона тихенько. — Я вже близько.
На старій вербі сиділа ворона й куталася в пір’я.
— Кар-р! — сказала ворона. — Бачила я ті сани. Вони поїхали туди, де вечір починається раніше. Іди за річкою, дівчинко, річка знає дорогу.
Герда йшла берегом до самого вечора, аж поки з-за кущів вийшло оленятко з м’якими вухами.
— У тебе руки холодні, — сказало оленятко. — Тримайся за шию, я бігаю швидше, ніж падає сніг.
І вони побігли на північ – повз замерзлі озера, повз ялинки в снігових шапках, повз зорі, що висіли зовсім низько.
— Каю, я вже близько, — шепотіла Герда оленятку в тепле вухо.
Палац Снігової королеви стояв тихий і синій, наче велика крижинка. Усередині було так тихо, що чути було, як лягає сніжинка. Кай сидів на підлозі й складав із крижаних скалок велику зірку. Пальчики в нього зовсім змерзли й не хотіли гнутися.
— Ніяк не сходиться, — засмутився він. — Одного промінчика бракує.
Герда сіла поруч, узяла його долоні у свої й подихала на них: х-х-х, х-х-х.
Спочатку відтанув один пальчик, потім другий, потім усі одразу. Кай засміявся, і від того сміху зі стелі посипався легенький іній – наче хтось струсив подушку.
Снігова королева стояла в дверях і дивилася на них.
— У мене тут завжди тихо, — сказала вона. — Але ще ніхто не смівся. Візьміть сани, вони довезуть вас додому раніше, ніж я замету ваш двір.
Сани йшли легко: дзінь-дзінь, дзінь-дзінь. Оленятко бігло поруч аж до останнього повороту, а тоді спинилося й довго дивилося їм услід.
Удома бабуся налила теплого молока в дві чашки. За вікном ішов сніг, у грубці потріскувало, а на скриньці спали під снігом дві троянди.
— Добраніч, — сказав Кай і поклав голову на подушку.
— Добраніч, — відповіла Герда й сховала долоні під ковдру, щоб вони не встигли захолонути до ранку.
Свічка догоріла й тихенько згасла. А на шибці за ніч виросла крижана зірка – і одного промінчика в неї вже не бракувало.
