Ніч опустилася на ліс. Зазвичай у цей час чулося: цвірінь-цвірінь цвіркунів, ух-ух сови, шелест листя. Але сьогодні все завмерло. Жодного звуку.
Кажанчик Чуйко висів униз головою на гілці. Він насторожив великі вуха. Тиша! Вона була страшною. Чуйко завжди орієнтувався на звуки. Вони підказували, де літати, де їсти, де спати. А тепер — нічого.
— Мамо, чому тихо? — прошепотів Чуйко.
— Перед грозою ліс завмирає, — відповіла мама-кажан. — Усі ховаються.
Раптом Чуйко почув… ледь чутний писк. То було не комаха, не пташка. Писк линув знизу, з-під куща. Чуйко прислухався. Так, хтось плакав!
Він злетів униз. Під листям сиділо мале сіреньке мишеня. Воно тремтіло.
— Ти чого тут? — спитав Чуйко.
— Я загубився! — заплакало мишеня. — Всі норки закриті, а я не знаю, де мій дім.
— Не бійся, — сказав Чуйко. — Я допоможу.
Чуйко наставив вуха. Він чув, як десь далеко сопе їжачок, як хропе борсук. Але йому треба було знайти мишачу нірку. Він пригадав: поряд із старим дубом є вирва, де пахне сиром.
— Ходімо за мною, — покликав Чуйко.
Вони рушили. Чуйко летів низько, а мишеня бігло слідом. Темрява згущалася. Пахло озоном — скоро гроза.
Вони пробиралися через зарості. Раптом Чуйко почув дивний звук — ніби хтось дряпає кору. Він зупинився і прислухався. Звук линув зі старого пенька. Чуйко обережно підлетів ближче. На пеньку сиділа маленька білочка. Вона тримала в лапках горішок, але ніяк не могла його розкусити. Її лапки дрижали.
— Привіт, — сказав Чуйко. — Ти чого тут сама?
— Я втратила свою сім'ю, коли почалася гроза, — пискнула білочка. — І тепер не можу розколоти горішок, бо дуже змерзла.
Чуйко глянув на мишеня. Треба було поспішати, але він не міг залишити білочку в біді.
— Стривай, — сказав він. — Я знаю, де є дупло, там тепло і сухо. Ходімо з нами, я покажу дорогу.
Білочка зраділа і стрибнула на спину Чуйкові. Її шерсть була холодною і злегка пахла смолою. Чуйко відчув, як вона тремтить.
— Тримайся міцніше, — сказав він і злетів.
Вони летіли через ліс. Мишеня бігло внизу, перестрибуючи коріння. Чуйко чув, як білочка стиха повторює: "Швидше, швидше…" Він прискорився. Ось і старий дуб — величезне дерево з товстим стовбуром. У його корінні Чуйко знайшов затишне дупло, вистелене сухим мохом.
— Ось, — сказав Чуйко. — Тут можна сховатися до ранку.
Білочка зіскочила з нього і забігла всередину. Звідти почулося:
— Дякую, Чуйку! Ти справжній друг.
Чуйко полегшено зітхнув. Тепер треба було вести мишеня далі. Він знову наставив вуха. Тиша порушилася — десь далеко засвистів вітер. Але Чуйко чув і тоненький запах сиру, що линув з-під старого дуба.
— Твій дім уже близько, — сказав він мишеняті. — Ходімо, я чую запах.
Вони рушили вперед. Чуйко летів низько, а мишеня бігло слідом. Пахло озоном — скоро гроза.
— Ось! — Чуйко вказав на нірку під корінням дуба. — Твій дім!
Мишеня радісно пірнуло всередину. Звідти почулося: "Дякую, Чуйку!"
Чуйко зітхнув. І тут… гримнув грім! Пішов дощ. Але Чуйко вже встиг залетіти під дах дупла. Він слухав, як краплі стукають по листю: кап-кап-кап. Це був спокійний звук.
— Я більше не боюся тиші, — прошепотів Чуйко. — Бо в ній можна почути того, хто потребує допомоги.
Він заплющив очі. Дощ грав мелодію. І Чуйко заснув.