На столику біля ліжка стояв старенький будильник на ім’я Цок-Цок. Він мав кругле обличчя з циферками та дві тоненькі стрілки. Цок-Цок цокав голосно: цок-цок-цок!
— Ой, як голосно цокаю, — зітхав Цок-Цок. — Я заважаю мамі й татові спати.
Він дивився на ліжечко, де спала маленька Оленка.
— І Оленці, мабуть, не подобається моє цокання, — шепотів він.
Цок-Цок намагався цокати тихіше. Але годинниковий механізм не слухався. Цок-цок-цок — лунало в кімнаті.
Одного разу вночі почалася гроза. Бах! Бах! — гриміло за вікном. Блискавка освітила кімнату.
— Ой, мамо, — заплакала Оленка. — Я боюся грому!
Мама прибігла: — Не бійся, доню. Але в кімнаті стало темно-темно. Світло згасло.
— Ой, — зітхнула мама. — Немає світла.
І тут у тиші почулося: цок-цок-цок. Рівненько, спокійно.
— Слухай, Оленко, — сказала мама. — Як гарно цокає Цок-Цок.
Цок-Цок здивувався:
— Я? Гарно?
— Так, — прошепотіла Оленка. — Твій цок заспокоює.
Мама заспівала колискову, а Цок-Цок цокав у такт: цок-цок… цок-цок…
Оленка позіхнула. Очі її заплющились. Цок-Цок цокав тихенько, і дитинка заснула.
Але посеред ночі гроза посилилася. Вітер засвистів у щілину, і фіранки заметлялися, наче привиди. Оленка прокинулася і схлипнула. Раптом з-під ліжка почулося шарудіння. То був маленький котик Мурчик, який забіг у дім з вулиці, шукаючи притулку. Він жалібно нявкнув: «Мяу-у!» Його шерсть була мокрою, вона пахла дощем і травою. Цок-Цок побачив, як Мурчик тремтить від холоду, і сказав: «Не бійся, Мурчику, я тут! Стривай, я зігрію тебе своїм цоканням». Він почав цокати ритмічно, і кімнату наповнило тепло. Оленка простягла руку до котика: «Ходи сюди, маленький». Мама принесла сухий рушник і витерла Мурчика. Той задоволено замуркотів у такт цоканню.
— Чуєш, Оленко? — сказала мама. — Цок-Цок не просто цокає, він заспокоює всіх: і тебе, і Мурчика.
Оленка обійняла котика, і вони разом слухали рівний цок. За вікном гроза почала стихати, і десь далеко прогув останній грім.
Гроза вщухла. У кімнаті стало тепло. Мама погладила Цок-Цока:
— Який ти добрий, Цок-Цок. Ти наш нічний сторож.
Цок-Цок засвітився латунню у світлі нічника й тихо цокнув у відповідь: цок-цок. Оленка ще раз позіхнула, міцніше пригорнула сонного Мурчика, і в кімнаті стало чутно тільки рівне «цок-цок» та тихе дихання дощу за вікном.