— Гулі-гулі! А спати вже пора? — визирнув з-під стріхи маленький сизий голубок Люлик.
Люлик був увесь сизенький, тільки на крильці біліло одне-єдине пірце. Увечері воно світилося, наче хтось поклав голубкові на крило крихітний місяць.
У теплому гнізді вовтузився менший братик Пушок. Перевертався з боку на бік, зітхав і ніяк не міг заснути.
— Люлику, — попросив він, — заспівай мені колискову.
— Ой лишенько, — засмутився Люлик. — Я ж не вмію колискової. Я вмію тільки гулі-гулі.
А гулі-гулі — пісня денна, весела. Під неї добре стрибати по даху, а не засинати.
Тоді Люлик тихенько злетів з гнізда й сів на стару вербу.
— Вербо, а ти знаєш колискову?
Верба гойднула довгими гілками: ш-ш-ш, ш-ш-ш. І в тому шелесті голубок почув:
— Люлі-люлі, спить верба.
— Оце гарно! — зрадів Люлик і сховав слова під біле пірце, щоб не загубити дорогою.
Полетів він через город і сів на цебро біля старої криниці. Пахло вологою травою, а вода внизу була темна й тиха, наче велике сонне око.
— Водичко, а ти знаєш колискову?
Вода плюснула разочок: хлюп-хлюп. І сказала зовсім сонно:
— Люлі-люлі, спить вода.
Люлик сховав і ці слова під біле пірце. Тепер під крилом було вже дві стрічки пісні.
На призьбі під хатою лежав рудий кіт Мурчик, згорнувшись бубличком.
— Котику, а ти не спиш?
— Сплю, — муркнув Мурчик, не розплющуючи очей. — Хіба не чути?
І замуркотів тихо-тихо: мур-мур-мур, мур-мур-мур.
— Люлі-люлі, спить наш кіт, — почулося в тому муркотінні.
Уже над садком назустріч Люликові подув теплий вечірній вітерець і легенько торкнувся крила.
— Тихенько, вітерцю, — попросив голубок. — У мене тут пісня, вона ще зовсім нова.
Вітерець послухався й полетів гойдати яблуневе листя десь збоку. А Люлик притиснув крило міцніше, щоб жодне слівце не випало дорогою, і полетів додому під стріху.
Пушок лежав у гнізді з розплющеними очима й чекав. Соломинка над ним ледь-ледь погойдувалася.
— Я приніс, — прошепотів Люлик. — Тільки ти не ворушися, бо пісня тихенька.
Він розправив біле пірце, і слова висипалися з-під крила одне за одним:
— Люлі-люлі, спить верба,
люлі-люлі, спить вода,
люлі-люлі, спить наш кіт,
люлі-люлі, спи і ти.
Пушок кліпнув раз. Кліпнув другий.
— Ще, — сказав він зовсім тихо.
— Люлі-люлі, спить верба,
люлі-люлі, спить вода…
Пушок уже не слухав до кінця. Він поклав голівку братові під крило й засопів: пуф-пуф, пуф-пуф.
Надворі шелестіла верба: ш-ш-ш. У криниці хлюпала вода: хлюп. На призьбі муркотів Мурчик: мур-мур.
Люлик проспівав останнє «люлі-люлі» вже майже пошепки, склав крила й заплющив очі. Біле пірце на його крильці ще трішки посвітилося й теж заснуло.
А місяць заглянув під стріху, побачив двох голубків у гнізді й поплив собі далі — тихо, щоб нікого не збудити.