— Ще одну зіроньку порахую — і спати, — прошепотіла Попелюшка, визираючи з малесенького віконця під самим дахом.
Попелюшка була тоненька дівчинка з попелястою кісочкою через плече. У кишеньці фартушка вона завжди носила кілька зернят — для мишенят, що жили за грубкою. Мишенята вибігали на її голос: шур-шур, шур-шур.
Того вечора в палаці був бал. Мачуха з двома доньками вбралися в найкращі сукні, сіли в карету — цок-цок-цок — і поїхали. А Попелюшку взяти забули.
— Нічого, — сказала вона мишенятам. — Я вам натомість казку розкажу.
Тільки голос у неї трішки затремтів, і одна сльозинка все-таки впала на долоню.
Тоді біля грубки щось тихенько дзенькнуло, і звідти вийшла хрещена — маленька, кругленька, у м’яких капцях.
— Ох і темно у вас тут, — сказала вона й потерла долоні. — А в мене якраз вільний вечір.
Хрещена махнула рукавом. Старий гарбуз з городу став каретою, четверо мишенят — четвіркою сірих коників, а стареньке платтячко зробилося сріблястим, наче іній на шибці. На ніжках у Попелюшки з’явилися черевички — прозорі, мов крижинки.
— Тільки до півночі, — попередила хрещена. — Як годинник почне бити, біжи додому.
Карета покотилася дорогою — цок-цок-цок, — а коники раз по раз озиралися на Попелюшку, чи вона ще там.
У палаці горіли свічки й тихо грала музика. Мачуха з доньками стояли біля самих дверей і навіть не впізнали дівчинку в сріблястій сукні. А принц упізнав би її серед сотні гостей: підійшов і подав руку.
Вони кружляли по залі, і черевички дзвеніли по кам’яній підлозі: дзінь-дзінь, дзінь-дзінь. Попелюшка сміялася — уперше за цілу довгу зиму.
— А як тебе звати? — запитав принц.
Та годинник на вежі саме почав бити: бам… бам… бам… Попелюшка побігла сходами вниз — так швидко, що один черевичок зіскочив з ніжки й лишився лежати на сходинці.
Карета знову стала гарбузом, коники — мишенятами, а сукня — старим платтячком. Тільки другий черевичок, малесенький і холодненький, сховався в Попелюшки в кишеньці.
Уранці по місту ходив королівський посланець і кожній дівчині давав приміряти той загублений черевичок. Мачушині доньки міряли і так, і сяк — не налазив.
— А більше в цій хаті нікого немає? — запитав посланець.
— Є ще я, — сказала Попелюшка й вийшла з-за грубки. За нею шур-шур висипали чотири мишеняти.
Черевичок став на ніжку легенько, наче сам туди просився. А тоді Попелюшка дістала з кишеньки другий — точнісінько такий самий.
Увечері в палаці їй дали кімнату з великим вікном, і в тому вікні було видно всі-всі зорі одразу. Ліжко було м’яке, ковдра тепла, а на подушці вмостилося одне сіре мишеня — воно нізащо не схотіло лишатися вдома.
— Добраніч, — сказала йому Попелюшка й почала рахувати: одна зіронька, друга, третя…
На четвертій вона вже спала. Свічка догоріла й тихенько згасла, а на столику біля ліжка стояли два прозорі черевички — один біля одного.
