— Дзеркальце, а хто сьогодні найкращий у моєму замку? — запитала королева, і старе дзеркало на стіні тихенько дзенькнуло: дзень.
— Білосніжка, — відповіло воно.
Білосніжка була дівчинка з волоссям чорним, як вуглинка, і щічками рожевими, наче два маленькі яблучка. Ходила вона так тихо, що навіть стара підлога в замку під нею не рипіла.
Королева насупилася й поправила комір.
— Хай Білосніжка піде погуляти до лісу, — сказала вона. — І хай не поспішає назад.
Білосніжка взула черевички, взяла хустинку й пішла стежкою за браму. Ліс був зовсім не темний: між ялинками лежало сонячне латаття світла, а на гілці сиділа сойка й крутила головою.
— Тю-тю-тю! — сказала сойка. — Іди туди, де пахне хлібом.
Білосніжка пішла, куди пахло хлібом, і вийшла до хатинки з сімома віконцями. Усередині стояв стіл, а на столі – сім мисочок, сім ложечок і сім кухликів, менших за наперсток.
Надвечір за дверима почулося: туп-туп-туп, туп-туп-туп. То поверталися сім гномів з торбинками через плече.
— У нас хтось підмів підлогу, — здивувався найстарший гном Бурчик.
— І поставив у глечик гілочку, — тихо додав найменший гном на ім’я Тихонько.
Білосніжка вийшла з-за пічки й привіталася. Гноми посунулися, поставили на стіл восьму мисочку, і того вечора в хатинці було тепліше, ніж завжди.
Так вона й лишилася. Уранці гноми йшли до гори, а Білосніжка розвішувала їхні шкарпетки на мотузці й співала: «Ла-ла-ла, сім маленьких шапочок».
Одного разу біля хвіртки спинилася старенька з кошиком.
— Візьми, дівчинко, оце червоне, — сказала вона й простягнула яблуко. — Найкраще в кошику.
Білосніжка подякувала й відкусила: хрум.
Яблуко було сонне. Дівчинка позіхнула раз, позіхнула другий, сіла на лаву – і заснула так міцно, що не почула ні як стукнула хвіртка, ні як повернулися гноми.
— Білосніжко, — покликав Бурчик. — Вечеря на столі.
Білосніжка спала. Гноми поставили свої торбинки й тихенько стали навколо лави. Тихонько підійшов ближче за всіх і подивився на яблуко, що лежало в неї на долоні.
— Одна половинка сонна, — сказав він. — А друга ще ціла. У кожного яблука є ранкова половинка.
Він підніс яблуко до її вуст, і Білосніжка вві сні відкусила ще раз: хрум.
Спершу ворухнувся мізинчик. Потім розплющилося одне око, потім друге.
— Я, здається, трошки задрімала, — сказала Білосніжка й засміялася.
Гноми засміялися теж – усі семеро одночасно, і від того сміху на полиці дзенькнули кухлики.
Увечері вони пили молоко з маленьких кухликів, і Тихонько розповідав, як у горі співає луна. А стежка до замку тим часом заросла травою і конюшиною, і дзеркало на стіні більше нікого ні про що не питало.
Білосніжка вклалася на лаву під картатою ковдрою. Свічка догоріла, у пічці тихенько тріснуло полінце.
— Добраніч, — прошепотів Тихонько й накрив її ковдрою до самого підборіддя.
На столі стояли сім мисочок і восьма, найменша, а біля неї лежала половинка яблука – та, що будить уранці.
