— Ти чого тут сидиш сама-самісінька? — Данилко присів навпочіпки й обережно розгорнув суху траву.
У траві сиділа ластівка. Одне крильце вона тримала притиснутим, а пір’ячко на грудях геть змокло від холодної роси. Данилко був хлопчик невеликий, зате кишені мав великі: у правій завжди лежала скибка хліба про запас.
Він накришив того хліба на долоню, а тоді сховав ластівку за пазуху, де найтепліше.
— Посидь трошки. Поки ти грієшся, я тобі й слова не скажу.
Ластівка зігрілася, розправила крильце й заговорила тихенько, наче листя зашелестіло:
— Візьми, хлопчику, оце яйце-райце. Тільки неси рівненько і не розбивай, аж поки не дійдеш до свого подвір’я.
На долоні в Данилка лежало яєчко: біле, тепле, з однією золотою цяточкою на боці.
Ішов Данилко полем, а яєчко в жмені почало стукати зсередини. Тук… тук-тук…
— Хто там? — питав Данилко.
— Тук-тук, — відповідало яєчко.
До хати лишалося зовсім близенько — через місток, повз стару вербу. Данилко сів на камінь і зазирнув у щілинку одним оком.
Шкаралупка розійшлася, наче двері.
І вийшли з того яєчка воли. За волами корови. За коровами вівці, дрібні й кучеряві, мов хмаринки, що попадали на луг. Му-у-у! Бе-е-е! Топ-топ-топ — і вся череда розбрелася по траві аж до самого верболозу.
— Стійте! Куди ж ви?! — Данилко бігав, розмахував шапкою, захекався. — Назад! Назад!
Череда й вухом не вела.
Над лугом майнула ластівка й сіла хлопчикові на плече.
— Не жени їх, — сказала вона. — За тим, хто жене, ніхто не йде. Ти поклич їх так, як кличуть додому.
Данилко сів на теплий камінь, поклав шкаралупку на коліна й тихо заспівав ту пісеньку, якою мама щовечора кликала його вечеряти:
— Ходіть до хати, ходіть до хати,
час вечеряти, час спочивати.
Перша підвела голову маленька вівця. Потім друга. Потім повернулися корови, а за ними й воли.
Череда йшла тихо, одне за одним, і кожне ставало все меншеньким та меншеньким, доки не робилося завбільшки з квасолинку — і сходило в шкаралупку.
Останнім заходив великий сивий віл. Затримався біля хлопчикової руки, зітхнув і мовив:
— Гарна пісня. Ти її ще співай.
Клац — шкаралупка стулилася. Тільки золота цяточка блимнула на боці.
Дійшов Данилко до подвір’я вже поночі. Поставив яєчко на призьбу біля порога, погладив пальцем і сказав:
— Ось тепер можна.
Шкаралупка розійшлася втретє, і на подвір’я тихо-тихенько вийшла вся череда. Воли лягли попід повіткою, корови коло тину, а вівці збилися в один теплий кучерявий клубок. Мама вийшла на поріг із ліхтарем і тільки руками сплеснула.
Уночі за вікном хрумтіло сіно: хрум… хрум… хрум… Ластівка спала під стріхою, сховавши голову під крило.
А на підвіконні лежала порожня шкаралупка з золотою цяточкою і світилася тихо-тихо, наче маленький місяць, що завітав до хати переночувати.
