— Бабусю, я вже вирушила! — гукнула Настуся з ганку й підхопила кошик.
Усі в селі звали її Червоною Шапочкою. Бабуся пошила дівчинці шапочку з червоного оксамиту, і Настуся не знімала її ні влітку, ні взимку — навіть коли їла суп. У кошику лежали теплі пиріжки з яблуками, накриті вишиваним рушничком.
— Іди стежкою і не поспішай, — сказала мама. — Бабуся чекає від самого ранку.
Стежка вела через ліс, і листя під черевичками шурхотіло: шурх-шурх, шурх-шурх. Настуся назбирала дзвіночків для бабусі, а тоді помітила під старою вербою вовка.
Вовк був сивий, худий, з одним обвислим вухом. Він сидів, обгорнувши лапи хвостом, і чхав.
— Апчхи! — сказав вовк. — Добридень.
— Добридень, — відповіла Настуся. — Вам холодно?
— Трішки. Куди це ти йдеш із таким кошиком?
— До бабусі. Вона живе за трьома дубами, у хатці з блакитними віконницями.
Вовк подивився на небо, зітхнув і потрюхикав собі геть — тільки хвіст майнув між кущами.
А бабуся якраз вийшла по дрова й побачила під тином сивого вовка. Той стояв, переминався з лапи на лапу і мовчав.
— Ну заходь уже, — сказала бабуся. — Чого мокнути.
Вона посадила вовка на стільчик біля печі, налила йому гарячого чаю з липи, а щоб не дуло у вухо, зав’язала йому свою хустку й наділа на голову нічний чепчик із мереживом. У печі тріщали дрова: трісь-трісь. Вовк випив чай, поклав голову на лапи й задрімав.
Тут рипнули двері, і в хатку зайшла Настуся.
— Бабусю, я принесла пиріжки!
Біля печі хтось сидів у бабусиному чепчику. Настуся підійшла ближче.
— Бабусю, а чому в тебе такі великі вуха?
— Щоб краще чути, як ти йдеш стежкою, — пробурмотів вовк крізь дрімоту.
— Бабусю, а чому в тебе такі великі очі?
— Щоб краще бачити, скільки ти назбирала дзвіночків.
— Бабусю, а чому в тебе такий великий ніс?
— Щоб краще чути, як пахнуть твої пиріжки з яблуками, — сказав вовк і розплющив одне око.
Тієї миті двері відчинилися, і в хатку ввійшла бабуся з оберемком дров. Вона глянула на вовка в чепчику, на Настусю з дзвіночками — і засміялася так, що з полиці мало не впав глечик.
— Оце гості в мене сьогодні, — сказала вона. — Настусю, це Сивко. Він застудив вухо.
Вовк засоромився й хотів зняти чепчик, але бабуся не дала:
— Носи, поки не одужаєш.
Вони пили чай утрьох. Пиріжків вистачило на всіх, і ще три залишилося. Вовк розповідав, де в лісі найтихіша галявина, Настуся показувала, як плести віночок, а бабуся підкидала дрова в піч.
Надворі стемніло. Настуся вмостилася на лаві під теплим рядном, поклала червону шапочку поруч на ослінчик і заплющила очі.
Вогонь у печі поволі догорав. Біля порога тихенько сопів сивий вовк у мереживному чепчику, а бабуся вкрила його старою свиткою і сіла в’язати шкарпетку — щоб було чим зайняти руки, доки всі сплять.
