— А що це там нагорі так тихенько жу-жу-жу? — запитала Аврора й поставила ногу на першу сходинку.
Аврора була принцеса — руда, з ямочкою на щоці, і найбільше на світі любила знаходити двері, у які ще не зазирала. У замку таких дверей залишилося рівно одні: вузенькі, на самому вершечку старої вежі.
А почалося все давно, коли Аврора була зовсім крихітна. На свято до неї покликали всіх фей краю, та однієї не застали вдома — і забули. Фея прийшла сама, аж під кінець, і побачила, що для неї навіть тарілки не поставили.
— Тоді нехай ваша донечка колись ляже спати надовго, — сказала вона тихо. — Аж поки шипшина під вежею не зацвіте вся, до останньої квітки.
Після того у замку сховали геть усі веретена. А одне лишилося — нагорі, у кімнатці з одним віконцем, де сиділа старенька бабуся й пряла.
Жу-жу-жу, жу-жу-жу.
— Що це в тебе крутиться? — спитала Аврора з порога.
— Веретено, — сказала бабуся. — Хочеш потримати?
Аврора взяла веретено в долоні, і воно легенько кольнуло їй пальчик. Принцеса ойкнула, а тоді позіхнула — так широко, як позіхають тільки перед сном.
— Ой… — мовила вона. — Щось я…
І сіла в крісло біля віконця, і заснула.
А за нею позіхнув король над своїми паперами. Позіхнула королева з чашкою в руці. Позіхнув кухар, і вареники самі позлазили з ложки назад у миску. Позіхнув кіт на підвіконні, позіхнув вогонь у печі й ліг спати жовтеньким клубочком. У замку стало так тихо, що чути було, як осідає борошно.
А під вежею ріс кущ шипшини. Він тягнувся вгору рік за роком, оплів стіни, обійняв ворота й закрив собою весь замок — колючий, зелений, густий.
За річкою, у селі, жив хлопчик Юрко. Його дідусь колись доглядав у тому замку сад, і Юрко щовесни приходив до шипшини з відром води.
— Ну що, цвітеш? — питав він і розсовував колючі гілки, щоб пролізло сонце.
— Ще ні, — шелестіла шипшина. — Шур-шур. Ще не вся.
Юрко поливав корінь, виймав із гілля сухі листочки, а восени закутував нижні пагони соломою, щоб не змерзли. І приходив знову.
Аж однієї весни він переліз через горбок і став.
Кущ цвів увесь. Від самого низу до найвищої гілочки, до останньої квітки — рожевої, з жовтою серединкою. Пахло так, що аж голова йшла обертом.
У віконці нагорі щось заворушилося.
Аврора розплющила очі, потягнулася й побачила рожеве море під вікном.
— Ох і довго ж я спала, — сказала вона.
Унизу позіхнув король, позіхнула королева, кухар підхопив ложку, і вареники самі стрибнули на неї назад. Вогонь у печі розправив жовті плечі. Кіт потягнувся так, що ледь не звалився з підвіконня.
Того вечора у дворі накрили довгий стіл. Юрко сидів між Авророю і бабусею з веретеном, і всім наливали гарячого молока з медом.
А потім у замку загасили свічки. Аврора лягла в м’яке ліжко — уже по-справжньому, до ранку. За віконцем тихенько шелестіла шипшина: шур-шур, шур-шур.
І в кожній квітці спала маленька бджілка.
