— Пі-і… пі-і… — тоненько пискнуло під лопухом біля хвіртки.
Ярина зупинилася просто в калюжі. Дощ щойно вщух, і з даху ще капало: кап, кап, кап. Ярина була в жовтих гумових чоботях і завжди ходила так, щоб чалапало якнайголосніше.
Вона присіла й обережно відхилила великий мокрий листок.
Під лопухом сиділо цуценя. Біле, кудлате від дощу, з чорною цяточкою над оком, наче хтось ненароком капнув фарбою.
— Ой, — сказала Ярина. — А ти чиє?
Цуценя подивилося на неї й застукотіло хвостиком по траві: туп-туп-туп.
Ярина взяла його на руки. Цуценя виявилося тепле й важче, ніж здавалося. Вона віднесла його під навіс і витирала старим рушником, доки воно не стало пухнасте, як кульбабка.
— Десь тебе шукають, — сказала Ярина. — Ходімо питати.
Вони пішли вулицею вздовж мокрих парканів.
Біля першої хвіртки баба Галя підв’язувала помідори.
— Бабо Галю, це не ваше цуценя?
— Не моє, дитинко, — сказала баба Галя. — У мене кіт Васько, а він таких гостей не любить.
Васько сидів на стовпчику й дивився згори двома жовтими ґудзиками. Цуценя про всяк випадок сховало носа Ярині під лікоть.
Біля другої хвіртки дід Панас розплутував волосінь.
— Діду Панасе, це не ваше цуценя?
— Не моє, — усміхнувся дід Панас. — У мене самі риби, а риби не гавкають.
Вони пішли далі. Чоботи чалапали, з гілок падали важкі краплі, а цуценя вовтузилося в Ярини на руках і нюхало повітря.
І тут з-за третього паркану долинуло:
— Крапко! Кра-а-апко!
Цуценя нашорошило вуха. Воно завовтузилося так, що Ярина ледве втримала його, зіскочило на землю й помчало мокрою доріжкою: чалап-чалап-чалап.
За парканом стояв хлопчик у завеликих чоботях і тримав порожній нашийник.
— Крапко! — вигукнув він і присів. — Я тебе скрізь шукав! Ти ж під хвірткою підкопало, так?
Цуценя крутилося довкола нього, стрибало й лизало йому підборіддя.
— Воно сиділо під лопухом, — сказала Ярина. — Мокре було, я витерла.
— Дякую, — сказав хлопчик. — Мене Данилко звати. А це наше цуценя, Крапка. Воно ще маленьке й усе тікає.
Данилко взяв цуценя на руки, і воно відразу поклало голову йому на плече. Десь у дворі скрипнули двері, і мама покликала вечеряти.
Ярина постояла ще трохи біля паркану. Цуценя вже зовсім не вовтузилося: очі в нього заплющилися самі, а лапи звисли, як дві теплі рукавички.
— На добраніч, Крапко, — тихенько сказала Ярина.
Данилко поніс цуценя до хати. У вікні засвітилося жовте світло, у калюжах засвітилося таке саме, тільки перевернуте.
Ярина почалапала додому. З даху ще падали останні краплі: кап… кап… кап.
