— Мамо, а якщо ми не впізнаємо твій голос? — запитав Мізинчик, найменший із семи козенят, і міцніше вхопився за мамину спідницю.
Мізинчик був такий малий, що вміщався у старому годиннику на стіні. Ріжки в нього ще тільки прорізалися — двома м’якими ґудзиками, — зате вушка чули навіть, як під лавкою позіхає цвіркун.
Коза поправила хустку й полічила синів: Рогатик, Стрибунець, Топотун, Дзвіночок, Хвостик, Буркотун і він, Мізинчик.
— Упізнаєте, — сказала вона. — Бо я заспіваю нашу пісеньку. Хто співає інакше — тому не відчиняйте.
І коза пішла за м’ятою для вечірнього чаю. А з-за тину все це чув старий вовк Сивко.
Коли стемніло, у двері постукало: тук-тук-тук.
— Козенятка-малятка, відчиніть віконечко! — загув голос, низький, як порожня діжка.
Шестеро братиків поховалися за піч, а Мізинчик заліз у годинник і визирнув крізь шпаринку.
— Ти не наша мама, — сказав він. — У мами голосочок тоненький, як струмочок.
За дверима зітхнули й пішли.
Вовк Сивко знайшов у траві холодну росу й напився її досхочу, щоб горло стало м’яке. Потім повернувся і спробував ще раз — тоненько-тоненько:
— Козенятка-малятка, відчиніть… е-е-е… кватирочку!
— І слова не ті, — сказав Мізинчик.
Але цього разу він не сховався, а притулився оком до шпаринки й дивився довго.
Вовк Сивко сів на пеньок під вікном. Лапи в нього були мокрі від роси, хвіст обвис, а вуха опустилися так низько, що майже торкалися землі. Він подивився на жовте віконце, зітхнув і пошепки заспівав сам собі щось зовсім без слів: «У-у-у… у-у-у…» — як співає вітер у комині.
Рипнула хвіртка. Повернулася мама-коза з повним кошиком м’яти. Вовк одразу шмигнув за копицю сіна.
— Козенятка-малятка, відчиніть віконечко! — заспівала коза, і голосочок справді був тоненький, як струмочок.
Двері розчахнулися, шестеро братиків покотилися їй назустріч, а Мізинчик вибрався з годинника останнім.
— Мамо, — сказав він тихо, — там за сіном сидить вовк. Він не злий. Він просто не вміє засинати сам.
Коза поставила кошик, налила в глиняну миску теплого молока й винесла надвір. Молоко парувало.
— Пий, Сивку, — сказала вона. — І слухай, я однаково співатиму.
Вовк вилакав молоко до денця. Коза повернулася в хату, сіла на лаву, і семеро козенят полізли до неї — хто на коліна, хто під бік, а Мізинчик умостився просто на маминій хустці.
— Спіть, мої ріжки, спіть, мої вушка, — заспівала коза. — Ніч у дворі, а в хаті тепло.
Хвостик засопів на слові «тепло». Буркотун — на слові «двір». Мізинчик тримався найдовше: слухав, як за стіною стихає шурхіт сіна.
Уранці коза вийшла по воду. Біля копиці, згорнувшись клубочком, спав вовк Сивко, а поруч стояла порожня миска, вилизана до блиску.
Коза накинула на нього старе рядно й тихенько пішла до криниці, щоб не рипнули ворота.
