— Ану, застебни ремені! — гукнув хтось із диспетчерської.
Маленька ракетка на ім’я Ракетка-Смішинка тремтіла всередині. Вона чула, як двигуни гарчали: «Вжжж-вжжж!», а стіни вібрували, наче пружинки. Ракетка-Смішинка виглянула в ілюмінатор — там було чорно-чорно, тільки де-не-де блимали цятки.
— Я не хочу в темряву! — прошепотіла вона до свого бортового комп’ютера Піпа. — Там нічого немає!
— Є, — відповів Піп. — Ти просто не придивилася.
І тут — БАХ! — старт. Ракетка-Смішинка відчула, як її підкинуло вгору. У животі залоскотало, наче мільйон метеликів лоскотали пір’їнками. Вона затулила очі долоньками.
— Дивись! — гукнув Піп.
Ракетка-Смішинка розплющила очі. Навколо неї пролітали зірочки — жовті, білі, блакитні. Одна підморгнула їй! Тільки-но Ракетка-Смішинка подумала, що це випадково, інша зірка зблиснула й підморгнула знову.
— Вони… вони бачать мене? — здивувалася ракетка.
— Аякже, — сказав Піп. — Вони всі тебе вітають.
Ракетка-Смішинка засміялася. Вона виставила руку і привіталася до найближчої зірки. Та засяяла яскравіше. Поруч пролетіла комета — мов срібна стрічка, яка розсипала пилок. Ракетка-Смішинка простягла долоню, і кілька порошинок осіли на ній — вони пахли морозом і м’ятою.
— Тепло, — прошепотіла вона. — Зовсім не страшно.
Вона підморгнула у відповідь, і раптом усі зірки навколо заблимали, мов святкова гірлянда. Ракетка-Смішинка закружляла у танці, а Піп грав мелодію — дзінь-дзінь-дзелень.
— Я б хотіла з вами подружитися! — крикнула вона.
Зірки замиготіли ще дужче. А одна — найбільша й найяскравіша — підлетіла зовсім близько. Вона була схожа на усміхнений млинець із золотим сяйвом.
— Ти так сміливо летиш, — сказала зірка. — Ми на тебе чекали.
Ракетка-Смішинка почувалася легкою, мов кулька. Вона гойднулася на хвилях космосу. Запахло ваніллю — це десь далеко пекли зоряне печиво.
— Я думала, що тут нікого немає, — зізналася ракетка. — А ви всі тут!
— Ми завжди тут, — відповіли зірки. — Просто треба підняти голову й усміхнутися.
Ракетка-Смішинка ще раз озирнулася на чорне небо — тепер воно виглядало як оксамитовий килим, вишитий сотнями маленьких вогників, і кожен вогник підморгував саме їй.
Вона ще довго летіла, підморгуючи зіркам у відповідь, і навіть не помітила, як заснула — з усмішкою й теплим світлом усередині.
А зірки всю ніч тихо мерехтіли над нею, мов лагідні нічники на чужому небі.