Жила-була повітряна кулька на ім’я Бульбашка. Вона була маленька і синя, як небо.
Бульбашка жила у магазині іграшок. Щодня вона дивилася у вікно.
— Ох, як високо хмари! — казала Бульбашка. — Я теж хочу туди!
Одного ранку прийшла дівчинка Оленка. Вона купила Бульбашку і вийшла на вулицю.
Вітерець дув легенько. Бульбашка тягла мотузочок угору.
— Відпусти мене! — просила вона. — Я полечу до хмар!
Але Оленка міцно тримала мотузочок.
Раптом Оленка побачила кошеня на дереві. Вона поклала мотузочок на лавку і побігла до кошеняти.
Бульбашка злетіла! Вище, вище, все вище!
— Ура! Я лечу! — раділа вона.
Вона пролетіла над дахами. Над деревами. Над птахами.
— Привіт! — крикнули їй горобці.
Бульбашка летіла далі. Але хмари були дуже-дуже високо.
Вона летіла й летіла. Стало холодно. Стало самотньо.
— Де всі? — прошепотіла Бульбашка.
Вона озирнулася вниз. Там, далеко внизу, була Оленка. Дівчинка стояла біля лавки і плакала.
— Моя Бульбашка! — гукала Оленка. — Повертайся!
Бульбашка побачила, як Оленка сумує. Їй стало шкода дівчинки.
Вітерець змінився. Він повіяв униз, до землі.
— Чи хочеш повернутися? — запитав він.
Бульбашка глянула на хмари. Вони були далекі й холодні. А внизу була тепла Оленка.
— Хочу додому, — тихо сказала Бульбашка.
Вітерець обережно поніс її вниз. Бульбашка опустилася прямо в Оленчині руки.
— Моя кулько! — засміялася дівчинка. — Ти повернулася!
Оленка обережно тримала мотузочок. Бульбашка гойдалася біля неї.
Вони разом дивилися на хмари. Але тепер Бульбашка не хотіла туди.
Вона була щаслива тут, поруч з Оленкою.
Вітерець тихенько співав їм колискову. Сонечко гріло тепло.
Бульбашка заплющила очі й усміхнулася.