— Ме-е-е! Не їла я сьогодні й не пила! — дзвінко гукнула Коза-дереза, ледве переступивши поріг подвір’я.
Жила Коза-дереза в діда Панаса. Борода в неї була довга й м’яка, ріжки маленькі, а на шиї теліпався мідний дзвоник: дзень-дзелень, дзень-дзелень. Куди коза — туди й дзвоник.
Щовечора дід виходив на ґанок і питав:
— Ну що, козонько, чи наїлася, чи напилася?
А коза трусила бородою й співала своє:
— Я й не їла, я й не пила,
тільки бігла через місток
та вхопила кленовий листок,
тільки бігла через гребельку
та вхопила води крапельку!
Дід зітхав, брав ліхтар і знову вів козу на луг. І так щовечора: місяць уже високо, зорі висипали на небо, у хаті всі позіхають, а дід із козою тюп-тюп по стежці.
Кіт Мурчик через те не міг доспати свого сну на лежанці. Бабуся тричі стелила постіль і тричі складала її назад. А ліхтар до півночі гойдався над стежкою, наче маленький жовтий місяць.
Одного вечора онучка Оленка не лягла спати. Накинула хустинку, тихенько вийшла слідом і сховалася за старою вербою.
Дивиться: коза щипає травицю — хрум-хрум, хрум-хрум. Наїлася так, що й боки круглі стали. Підійшла до річки, напилася — хлюп, хлюп. Потім лягла в теплу траву й дивилася, як над лугом літають світлячки.
А коли дід запитав, чи наїлася, коза підвелася, затрусила бородою й завела те саме:
— Я й не їла, я й не пила,
тільки бігла через місток…
Тоді Оленка вийшла з-за верби.
— Козонько, — сказала вона тихенько, — я ж бачила і той кленовий листок, і травицю. Чому ти кажеш неправду?
Коза опустила ріжки й довго мовчала. Дзвоник теж мовчав.
— Бо як скажу, що наїлася, — зітхнула вона, — то завтра по мене ніхто й не прийде. Стоятиму собі в хліву сама-самісінька, і ніхто мене на луг не поведе.
Оленка розв’язала червону стрічку зі своєї коси й прив’язала до дзвоника.
— Ось тобі знак. Стрічка на дзвонику — значить, завтра я по тебе прийду. І післязавтра прийду. І пастиму тебе аж до перших зірок.
Коза понюхала стрічку. Стрічка пахла хлібом і теплою хатою.
— Діду, — сказала коза раптом, — а я сьогодні наїлася. І напилася. І ще й у річці своє відображення бачила: гарна коза, борода довга.
Дід аж ліхтар мало не впустив. А тоді засміявся тихо-тихо, щоб не збудити село.
Додому йшли утрьох. Попереду дід із ліхтариком, за ним Оленка в хустинці, а позаду коза: тюп-тюп, дзень… дзень… дзень…
У хліві було тепло й пахло сіном. Коза підігнула ноги, поклала бороду на солому й заплющила очі. Червона стрічка гойднулася раз, другий і завмерла.
А в хаті вже спав дід Панас. І вперше за багато вечорів ліхтар висів на гвіздку — зовсім холодний.