Жили собі дідусь і бабуся в маленькій хатинці на узліссі. Одного разу бабуся замісила тісто з останньої жменьки борошна, що знайшла у комірчині. Спекла вона в печі круглого румʼяного колобочка — з хрусткою скоринкою і пахучий, як свіжий хліб.
Поклала бабуся колобочка на віконце, щоб він трошки остигнув. А колобочок лежав-лежав, а тоді — гоп! — і скотився з підвіконня просто на доріжку. Покотився стежкою до лісу, бо йому дуже кортіло подивитися на світ.
Котиться колобочок між деревами, а назустріч йому — великий сірий вовк. Зупинився вовк, принюхався і каже:
— Ой, який ти гарненький та смачний! Я тебе зараз з’їм!
А колобочок і каже:
— Не їж мене, вовчику! Я ж маленький, тобі й наїстися не вистачить. Краще послухай, яку я пісеньку вмію співати!
І заспівав колобочок весело:
— Я колобочок румʼяний, я в печі спекся гарненький! Покотився я в ліс, бо хочу побачити, які тут дерева й хто в лісі живе!
Вовк послухав, усміхнувся і каже:
— Гарно співаєш! Котися далі, нехай і інші почують.
І пішов вовк своєю дорогою.
Покотився колобочок далі. Раптом виходить із кущів ведмідь — великий, бурий, лапи мохнаті. Побачив колобочка і каже:
— О, який ти золотистий! Я зараз тебе з’їм, бо дуже голодний!
А колобочок швидко-швидко заспівав свою пісеньку:
— Я колобочок румʼяний, я в печі спекся гарненький! Покотився я в ліс, щоб подивитися на світ!
Ведмідь почухав за вухом і сказав:
— Ех, така весела пісенька! Не буду я тебе чіпати. Котися, куди хотів.
І пішов ведмідь до свого барлога.
Покотився колобочок далі лісовою стежкою. А тут із-за дерева вибігає лисичка — руденька, з пухнастим хвостиком. Зупинилася лисичка і каже тихенько:
— Ой, колобочку, який ти чудовий! Заспівай мені свою пісеньку, я дуже люблю слухати!
Колобочок зрадів, що хтось хоче його послухати, і заспівав голосніше:
— Я колобочок румʼяний, я в печі спекся гарненький! Покотився я в ліс, щоб подивитися на світ!
А лисичка каже:
— Ой, я вже стара, погано чую. Підкотися до мене ближче, будь ласка.
Колобочок хотів уже підкотитися, але раптом згадав, як бабуся казала дідусеві: “Обережно треба бути з незнайомцями”. І зрозумів колобочок, що лисичка, мабуть, хоче його обдурити.
— Ні, лисичко, — сказав колобочок. — Мені вже час додому. Бабуся з дідусем, напевно, хвилюються.
І швидко покотився назад тією ж стежкою до хатинки. А бабуся й дідусь так зраділи, коли побачили його! Взяли колобочка, поклали на столик і разом з ним чай пили.
Відтоді колобочок жив у теплій хатинці, а коли хотілося пригод — виглядав у віконце на ліс і згадував своїх знайомих: вовка, ведмедя і хитру лисичку.