— Гой-да, гой-да, — тихенько похитувалася в кутку стара колиска Гойда. — Спи, Марієчко, спи.
Гойда була дерев’яна й гладенька, а на боці в неї цвіли різьблені квіточки. Тільки одне полозко трішки стерлося за довгі роки, і на кожному гойданні воно скрипіло. Гой-да – рип. Гой-да – рип.
У колисці лежало найменше немовлятко в хаті. Марієчка була така малесенька, що вміла говорити тільки два слова: «а-а» і «гу-у».
— А-а, — сказала Марієчка й розплющила оченята.
— Ой лишенько, — засмутилася Гойда. — Це ж я тебе розбудила. Це полозко моє скрипить.
Гойда стала хитатися повільніше. Гой-да… рип. Гой-да… рип. Скрип нікуди не подівся, тільки став довший.
Тоді Гойда зупинилася зовсім. Стало тихо-тихо.
— Гу-у? — здивувалася Марієчка й замахала рученятами.
Без гойдання їй було ще гірше. Гойда й сама це відчула: коли не хитаєшся, ніч робиться завелика.
— Чого ж ти стоїш? — запитав місяць, зазирнувши у віконце.
— Бо я стара, — зітхнула Гойда. — У мене скрипить полозко. У мені колись спали і бабуся, і тато, а тепер я тільки заважаю.
— А ти послухай, як воно скрипить, — сказав місяць.
Гойда легенько хитнулася. Гой-да – рип.
За вікном по шибці постукував дощик: кап-кап, кап-кап. У печі догоряв вуглик: пух-пух. На шнурку над піччю сохла сорочка й ледь-ледь ворушилася від тепла.
І виходило так, що дощик стукав, вуглик зітхав, а Гойдин рип падав рівнесенько між ними – наче хтось третій легенько плескав у долоні.
— Ой, — сказала Гойда. — Та це ж ритм.
І вона заспівала – уперше за багато-багато років:
— Гой-да – рип, гой-да – рип,
спить у глечику молочко,
гой-да – рип, гой-да – рип,
спить у скрині полотно,
гой-да – рип, гой-да – рип,
спить у хаті все давно.
Марієчка притихла. Оченята в неї були ще розплющені, але вже не круглі, а вузенькі, як дві щілинки.
— Баю-бай, — тихенько додала Гойда. — Баю-бай.
Дощик за вікном закапав рідше. Вуглик у печі зітхнув востаннє й пригас. Сорочка на шнурку завмерла.
— Гой-да – рип, гой-да – рип,
спить у глечику молочко…
Марієчка простягнула ручку й ухопилася за різьблену квіточку на боці колиски. Пальчики були теплі й зовсім м’якенькі.
— Гу-у, — сказала вона зовсім тихо.
— Гу-у, — так само тихо відповіла Гойда.
Гойдалася вона тепер повільно-повільно. Гой-да… рип… гой-да… рип…
Мама зайшла до хати з теплою ковдрою в руках, стала на порозі й усміхнулася. Марієчка спала, тримаючись за квіточку.
Мама вкрила її і присіла поруч на ослінчик.
У печі було темно. Дощик надворі зовсім стих. Колиска хитнулася ще разочок – гой-да – і завмерла разом зі своїм полозком.
А місяць посунувся до другого віконця, щоб і в тому кутку хатини стало трішечки світліше.
