Високо в небі жила маленька хмаринка. Звали її Пушинка.
Пушинка була біленька й пухнаста, як вата. Вона любила гратися з вітерцем і дивитися на землю.
Вдень Пушинка літала, співала пісеньки й танцювала. Але коли сонечко починало ховатися, вона бачила: внизу діти йдуть додому. Пташки летять до гнізд. Зайчики стрибають до нір.
— Всі готуються спати, — думала Пушинка.
Одного вечора Пушинка побачила дівчинку біля віконечка. Дівчинка дивилася на небо й позіхала.
— Ой, як дівчинка втомилася! — прошепотіла Пушинка. — Треба їй допомогти заснути.
Вона покликала своїх сестричок-хмаринок:
— Ходімо сюди, швидше!
Прилетіла одна хмаринка. Потім ще одна. І ще. І ще багато-багато хмаринок.
— Давайте вкриємо небо ковдрою! — сказала Пушинка.
Хмаринки стали поруч, обняли одна одну. Вони розправили свої пухнасті боки й затулили все синє небо.
Стало тихо. Стало м’яко. Стало затишно.
Дівчинка біля віконечка усміхнулася:
— Яка тепла ковдра на небі!
Вона заплющила оченята й заснула.
Пушинка тихенько поплила над містом. Вона бачила, як гасли вогники у вікнах. Як засинали діти у своїх ліжечках.
— Спіть солодко, — шепотіла хмаринка.
А коли всі-всі заснули, Пушинка теж заплющила оченята. Вона лягла на своє хмарне ліжечко й укрилася краєчком ковдри.
Хмаринки тихо дихали. Вітерець затих. Зірочки заблищали крізь маленькі діірочки в хмарній ковдрі.
І все небо, вкрите м’якою ковдрою, заколисувало світ:
— Бай-бай, бай-бай…
Пушинка усміхнулася уві сні. Їй снилося, як завтра вранці сонечко розбудить її, і вона знову полетить гратися. А ввечері — знову вкриє небо теплою ковдрою.
Бо так затишно, коли всі сплять під м’якою хмарною ковдрою.