Жив у лісі маленький зайчик Сопілка. У нього були довгі вушка і м’який хвостик-пухнастик.
Одного вечора сонечко сховалося за дерева. Стало темно. Місяць засвітив на небі.
— Час спати, — сказала мама-зайчиха.
Але Сопілка побачив, що ліс ще не спить. Білочка стрибала по гілках. Пих-пих!
— Білочко, чому ти не спиш? — запитав Сопілка.
— Я шукаю свій горішок, — відповіла білочка.
Сопілка знайшов горішок під кущем. Білочка взяла його, сказала дякую і побігла до дупла. Закрила очі. Заснула.
Сопілка пострибав далі. Бух-бух!
Біля струмочка сидів їжачок. Він сумував.
— Їжачку, чому ти не спиш? — запитав Сопілка.
— Мені холодно, — відповів їжачок.
Сопілка наніс м’якого моху. Їжачок згорнувся клубочком на теплій постільці. Закрив очі. Заснув.
Сопілка побіг далі. Туп-туп!
На галявині сиділи пташенята в гнізді. Вони пищали.
— Пташенята, чому ви не спите? — запитав Сопілка.
— Ми боїмося темряви, — відповіли пташенята.
Сопілка приніс жовтих світлячків. Вони засвітилися біля гнізда, наче зірочки. Пташенята заспокоїлися. Закрили очі. Заснули.
Тепер ліс став тихий-тихий. Білочка спала в дуплі. Їжачок спав на моху. Пташенята спали в гнізді.
Сопілка прийшов додому. Мама-зайчиха погладила його по вушках.
— Добраніч, мій маленький, — прошепотіла вона.
Сопілка ліг на м’яку травичку. Закрив очі. Йому стало так спокійно і тепло.
Ліс заснув. Усі його мешканці заснули. І зайчик Сопілка теж солодко заснув.
Місяць усміхнувся з неба. Тихо-тихо.