Жив собі маленький Вітерець. Звали його Шепотун.
Кожного вечора Шепотун прилітав у поле. Там росли квіточки — жовті, сині, білі.
— Ти-ли-лі, — співав Шепотун.
Він дмухав тихенько. Квіточки хиталися. Вправо-вліво, вліво-вправо.
— Баю-бай, — шепотів Вітерець.
Одного вечора Шепотун побачив маленьку Ромашку. Вона стояла окремо, біля великого каменя.
— Чому ти не спиш? — запитав Вітерець.
— Я боюся темноти, — тихо сказала Ромашка.
Шепотун підлетів ближче. Він обдув білі пелюсточки.
— Ти-ли-лі, — заспівав Вітерець свою пісеньку.
Ромашка захиталася. Трошки. Зовсім трошки.
— Я тут, поруч, — прошепотів Шепотун. — Я обдуваю всі квіточки. Дивись.
Він підлетів до синьої волошки. Волошка закивала.
— Баю-бай, — заспівав він.
Потім Вітерець полетів до жовтих кульбабок. Кульбабки заколисалися.
— Ти-ли-лі, баю-бай.
Він повернувся до Ромашки.
— Бачиш? Я всіх заколисую. І тебе теж.
Шепотун дмухнув зовсім легенько. Ромашка похиталася вправо. Потім вліво. Потім знову вправо.
— Мені приємно, — прошепотіла вона.
— Заплющ оченята, — тихо сказав Вітерець.
Ромашка заплющила пелюсточки.
Шепотун співав свою пісеньку. Він кружляв навколо каменя. Обдував стебелце. Гладив листочки.
— Ти-ли-лі, баю-бай. Ти-ли-лі, баю-бай.
Ромашка хиталася. Все повільніше. Повільніше.
На небі з’явилися зірочки. Вони дивилися зверху і сміялися.
— Добраніч, Ромашко, — прошепотів Шепотун.
Ромашка вже спала. Її пелюсточки були заплющені. Стебелце тихенько хиталося.
Шепотун полетів далі. Він обдував інші квіточки. Співав їм пісеньку. Всі засинали.
А Ромашка біля великого каменя спокійно спала до самого ранку. Їй снився теплий сон. І в тому сні лагідний Вітерець Шепотун співав свою пісеньку.
— Ти-ли-лі, баю-бай…