— У-у-у… — зовсім тихенько спробувало вовченя Лапко і відразу затулило рота лапкою.
Жило Лапко на пагорбі, там, де ліс закінчується, а починається небо. Хутро в нього було сіре, як вечірній туман, на грудях біліла маленька зірочка, а ліве вушко ніяк не хотіло стояти рівно – завжди загиналося донизу.
Щовечора, коли над пагорбом виходив місяць, уся вовча родина вмощувалася на великий теплий камінь і співала ніч. Починав дідусь Сивогрив, підхоплювала бабуся, і над долиною довго-довго котилося:
— У-у-у, у-у-у, спить долина, спить роса.
— У-у-у, у-у-у, спи і ти, моя сосна.
Тільки Лапко щоразу ховалося за ялинкою.
— Лапку, йди до нас, — кликав дідусь. — Місяць уже на місці.
— Я не піду, — шепотіло вовченя. — Голос у мене тоненький, вийде тільки писк. А як завию по-справжньому – весь ліс злякається і ніхто не засне.
Дідусь тільки повів сивим вухом і нічого не сказав. А Лапко того вечора вирішило подивитися само, чи справді ліс так уже боїться.
Тихенько, щоб ніхто не помітив, воно спустилося з пагорба – повз кущі шипшини, повз мокру від роси папороть – аж до старої верби, де під корінням жив борсучок Гнатик.
Гнатик саме стелив собі постіль із сухого листя: шур-шур, шур-шур.
— А ти чого не спиш? — здивувалося Лапко.
— Чекаю вовчої пісні, — позіхнув борсучок. — Без неї я засинати не вмію.
— Хіба вона не страшна? — Лапко аж сіло на хвіст.
— Страшна? — Гнатик засміявся так, що з листя знялася порошинка. — Та це ж колискова. Просто дуже довга.
— А якщо голос тоненький? — не вгавало вовченя.
— То й що? — борсучок умостився зручніше. — Мені аби довго тягнулося. Я під довге найкраще сплю.
Лапко постояло ще трохи біля верби. Ліс навколо чекав: не ховався, не тікав, не тремтів. Просто чекав.
А потім вовченя бігло назад угору так швидко, що з-під лап злітала роса. Воно вискочило на теплий камінь, стало поруч із дідусем і набрало повітря.
— Пі-і-і, — тільки й вийшло в нього.
Бабуся й вусом не повела, а дідусь Сивогрив спокійно кивнув:
— Добре. Тільки набирай повітря глибше – аж у самісінький хвіст.
Лапко заплющило очі. Вдихнуло глибоко-глибоко, аж у кінчик хвоста. І заспівало:
— У-у-у-у-у…
Пісня покотилася з пагорба вниз, перелилася через стару вербу і зазирнула в кожну нірку. Замовкли цвіркуни. Оленятко підібгало ніжки. Пташки поховали дзьобики під крильця. А борсучок Гнатик зітхнув, усміхнувся й засунув носа глибше в листя.
— У-у-у, у-у-у, — вели вовки, — спить долина, спить роса.
— У-у-у, у-у-у, — тягнуло за ними Лапко, — спи і ти, моя сосна.
Потім стало зовсім тихо. Родина зійшла з каменя до нори: дідусь ліг біля входу, бабуся – під теплою стіною, а Лапко скрутилося калачиком посередині. Дідусь накрив його хвостом, наче ковдрою.
Місяць постояв над пагорбом ще трішки і поплив собі далі. Біла зірочка на грудях у вовченяти піднімалася й опускалася, піднімалася й опускалася. Ліве вушко, як завжди, загнулося донизу.
А внизу, під старою вербою, спав борсучок Гнатик і тихенько підспівував уві сні: у-у-у…
