Жив-був маленький котик на ім’я Мурчик. Він мав сіре хутро в білі плями і рожевий носик.
Одного ранку Мурчик побачив метелика. Метелик летів до лісу. Мурчик побіг за ним — стриб-стриб через траву!
Метелик летів далі й далі. Мурчик біг і біг. Аж раптом метелик зник.
Котик озирнувся. Навколо були високі дерева. Сонце сховалося за хмарами.
— Мяу-мяу! — покликав Мурчик.
Ніхто не відповів.
Котик сів під дубом. Йому стало сумно.
Надійшов вечір. З-за куща визирнув їжачок Колючко.
— Чому ти плачеш? — запитав їжачок.
— Я загубився, — сказав Мурчик. — Не знаю, де мій дім.
— Не лякайся, — сказав Колючко. — Ходімо до мудрої сови!
Вони пішли стежкою. Було вже темно. Мурчик тримався близько до Колючка.
На високому дереві сиділа сова Софійка. Вона мала великі круглі очі.
— Допоможіть, будь ласка, — попросив Колючко. — Мурчик не може знайти дорогу додому.
Софійка подивилася на небо.
— Бачите ту яскраву зірку? — показала вона. — Вона світить над селом. Ідіть туди.
— А я боюся темряви, — прошепотів Мурчик.
— Я піду з тобою! — сказав Колючко.
— І я полечу попереду, — додала Софійка. — Покажу дорогу.
Вони рушили в путь. Софійка летіла над ними. Колючко йшов поруч з Мурчиком. Котик більше не боявся.
Вони йшли і йшли. Мурчик дивився на зірку. Вона світила все яскравіше.
Аж ось з-за дерев з’явилися ліхтарі. Це було село!
— Я знаю цю вулицю! — зрадів Мурчик. — Ось мій дім!
Біля хвіртки стояла господиня. Вона шукала котика.
— Мурчику! — вигукнула вона. — Де ж ти був?
Мурчик обійняв Колючка і подякував Софійці. Потім побіг до господині.
Вдома його чекала тепла ковдра і м’яка подушка. Господиня налила молока в мисочку.
Мурчик випив молоко, згорнувся клубочком і заплющив очі. За вікном світила його зірка. А десь у лісі спали його друзі — Колючко під листям і Софійка на гілці.
Котик тихенько муркотів і усміхався уві сні.