— Пух! — видихнув дракончик Пухтик і скоса глянув собі на ніс. Жодної іскорки.
Пухтик був маленький дракон із трав’яно-зеленими лусочками і рудою цяточкою на кінчику носа. Крила в нього були ще м’якенькі, а хвіст сам собою закручувався кільцем щоразу, коли Пухтик замислювався.
Жив він високо в горах, у теплій печерці, де пахло смолою і сухою травою.
— Дивись, як треба, — сказав його друг, дракончик Іскрик, набрав повні груди повітря і дмухнув: — Фух-х-х!
З Іскрикового носа вилетів рівненький вогник, наче зі свічки. Камінь під лапами одразу нагрівся.
— Тепер ти.
Пухтик надувся, заплющив очі й дмухнув щосили:
— Пух!
З носа випливла одна-єдина кругла бульбашка. Вона трохи посвітилася зсередини, поплила над стежкою і тихенько луснула: пщ.
— Нічого, — сказав Іскрик. — Наступного разу вийде.
— Не вийде, — зітхнув Пухтик і закрутив хвіст кільцем. — У мене завжди бульбашки. Усі дракони як дракони, а я бульбашковий.
Цілий день Пухтик вправлявся. Він дмухав, стоячи на високому камені: пух! Дмухав із заплющеними очима: пух! Розбігався, підстрибував і дмухав аж угору: пух-пух! Бульбашки летіли то великі, то зовсім крихітні, гойдалися над мохом і лускали одна за одною.
— Може, я ще малий? — запитав Пухтик у мами-драконки.
— Може, — сказала мама й почухала йому руду цяточку на носі. — А може, у тебе своє.
Надвечір із долини піднявся туман. Він був білий і м’який, як перина, і поволі вкрив усю гору: і стежку, і каміння, і навіть верхівки ялинок.
Десь унизу тоненько озвалися дракончики-малюки:
— Ми не бачимо стежки! Де наша печерка?
Іскрик дмухнув щосили: фух-х-х! Вогник був яскравий, та туман одразу проковтнув його, і навколо стало ще біліше.
— Гріє, а не світить, — розвів лапками Іскрик.
Тоді Пухтик підійшов до самого краю скелі. Набрав повітря — і дмухнув:
— Пух! Пух! Пух-пух-пух!
З носа полетіли бульбашки. Одна, друга, десята — цілий рій. Кожна світилася зсередини теплим жовтим світлом і не лускала, а поволі пливла вниз крізь туман. Бульбашки вишикувалися над стежкою одна за одною, наче маленькі ліхтарики.
— Видно! — зраділи малюки внизу. — Видно стежку!
І вони рушили вгору — від ліхтарика до ліхтарика, від ліхтарика до ліхтарика, аж до самої печерки.
У печерці мама-драконка вкрила малюків теплим крилом. Іскрик дмухнув разочок у вогнище, щоб було затишно. А бульбашки Пухтика тихенько погойдувалися під стелею і світили, як маленькі жовті зорі.
— Пухтику, — сонно пробурмотів Іскрик, — а зроби ще одну.
— Пух, — зовсім тихо сказав Пухтик.
Остання бульбашка попливла вгору, покружляла над малюками і спинилася під самою стелею. У печерці стало тихо-тихо. Пухтик поклав голову на лапки, закрутив хвіст кільцем і заснув.
