У квітковому садку жила маленька фея Зоринка. Вона мала блакитні крильця й золоту чарівну паличку. Щодня Зоринка махала паличкою — і квіти розквітали, метелики танцювали, а дощик поливав грядки.
Одного ранку Зоринка прокинулася й не знайшла своєї паличці. Вона шукала під листочками, між пелюстками, біля струмочка — ніде нема!
— Ой лишенько! — засмутилася Зоринка. — Як же я тепер допомагатиму?
Вона сиділа на ромашці й майже плакала. Раптом почула тоненький голосок:
— Допоможи мені, будь ласка!
Це говорила маленька бджілка Дзижа. Вона заплуталася в павутинні.
— Але в мене немає паличці, — прошепотіла Зоринка.
— Та ти ж маєш руки! — сказала Дзижа.
Зоринка обережно розірвала павутинку своїми маленькими пальчиками. Дзижа радісно полетіла.
За хвилину прибіг зайчик Вухань.
— Зоринко, мої зайченята хочуть пити, а відерце впало в криницю!
— Я без паличці нічого не вмію, — зітхнула фея.
— А піднімати відерце вміти не треба, — усміхнувся Вухань. — Треба просто спробувати!
Зоринка взялася за мотузок і потягла. Раз, два, три — відерце нагорі! Зайченята напилися й весело застрибали.
Потім прилетів метелик Барвій.
— Зоринко, мої квіточки в’януть без води!
Фея подумала. Вона знайшла великий листочок, наповнила його водою з струмочка й понесла до квітів. Трохи важко, але вона справилася! Квіти підняли голівки й засяяли.
Увечері всі мешканці садку зібралися біля Зоринки.
— Дякуємо тобі! — сказали вони.
— Але ж я нічого магічного не зробила, — здивувалася фея.
— Ти зробила найкраще! — пропищала Дзижа. — Ти допомогла нам своїми руками й серцем.
Тоді на траві щось заблищало. Це лежала золота паличка! Зоринка підняла її й усміхнулася. Паличка в руці здавалася тепер зовсім легенькою.
А потім фея полетіла додому. Місяць світив крізь листя, у садку було тихо й затишно. Зоринка поклала паличку біля ліжечка й заплющила очі. Їй снилося, як вона тримає за руку маленьку бджілку, і обидві вони сміються.