Жив-був маленький синій паровозик на ім’я Тихон. Він щодня возив вагончики разом зі своїм татом — великим червоним паровозом.
— Тату, а коли я поїду сам? — питав Тихон.
— Скоро, синку, скоро, — відповідав тато.
Одного ранку тато сказав:
— Сьогодні ти поїдеш сам! Повезеш яблука до сусіднього містечка.
Тихон аж підстрибнув від радості. Чух-чух-чух! Він рушив у дорогу.
Поїзд котився по рейках. Тихон співав:
— Чух-чух-чух, я їду сам! Чух-чух-чух, допоможу всім!
Раптом він побачив зайченятко біля колії.
— Паровозику, паровозику! Ти не бачив мою маму? — плакало зайченя.
— Не бачив, — сказав Тихон. — Але я поспішаю, мені треба везти яблука!
І поїхав далі. Але чомусь йому стало сумно.
За поворотом Тихон побачив ведмежатко.
— Паровозику, допоможи мені перейти через рейки! Я боюся, — попросило ведмежатко.
— Я поспішаю, — відповів Тихон. — У мене важлива справа!
Але коліщата крутилися все повільніше. Тихону стало ще сумніше.
Нарешті він зупинився.
— Що зі мною? Чому мені так сумно? — подумав паровозик.
Тихон повернувся назад. Спершу допоміг ведмежаткові перейти колію. Потім знайшов маму-зайчиху і привіз її до зайченяти.
— Дякуємо тобі, Тихоне! — раділи звірята.
І тоді Тихон зрозумів: допомагати іншим — це найкраще почуття на світі! Він знову заспівав:
— Чух-чух-чух, допомагаю всім! Чух-чух-чух, я щасливий, так!
Тихон привіз яблука вчасно. А ще привіз додому найголовніше — добре серце.
Тато обійняв його:
— Ти справжній паровоз, синку! Не тому, що швидко їздиш, а тому, що маєш добре серце.
Тієї ночі Тихон заснув щасливим. Йому снилися нові подорожі, де він допомагатиме всім, хто потребує.
Чух-чух-чух! На добраніч, маленькі паровозики!
Спіть солодко і пам’ятайте: найважливіше в подорожі — не швидкість, а добрі справи.