На краю аеродрому стояв маленький літачок Бумчик. Він мав синє крило, червоний хвостик і веселий пропелер.
Кожного ранку великі літаки злітали в небо. Вони гуділи, розганялися і зникали у хмарах. А Бумчик тільки дивився на них знизу.
— Чому ти не літаєш? — питали його горобці.
— Там так високо, — тихо відповідав Бумчик. — Раптом я впаду?
Горобці сміялися і пурхали навколо.
Одного дня на аеродром прилетів маленький паперовий планер. Він кружляв низько над травою.
— Привіт! — пропищав планер. — Я летів-летів і дуже втомився. Мене несе вітер, а крила в мене слабкі.
— А я взагалі не літаю, — зітхнув Бумчик. — Мені страшно.
— Але ж у тебе справжній мотор! — здивувався планер. — І міцні крила! Я б так хотів мати такі!
Бумчик подивився на свої крила. Вони справді були міцні й блискучі.
— А що, якщо я спробую трохи? — прошепотів він.
Планер кивнув:
— Спробуй! Я буду вболівати!
Бумчик увімкнув мотор. Пропелер закрутився — дзинь-дзинь-дзинь! Він покотився вперед по траві. Все швидше, швидше…
І раптом колеса відірвалися від землі!
Бумчик злетів! Спочатку зовсім низько — по траві біг кролик, і Бумчик майже торкнувся його вухо.
— Ой! — сказав Бумчик. — Я літаю!
Він піднявся трошки вище. Побачив квіти на галявині. Вони махали йому пелюстками.
Ще трошки вище — і Бумчик побачив озеро. Воно блищало, наче дзеркало. Качки плавали внизу і гакали йому.
— Дивіться, хто полетів! — кричали горобці.
Бумчик відчув, як вітер ніжно підтримує його крила. Небо було м’яке й тепле. Зовсім не страшно — навпаки, дуже гарно!
Він зробив коло над аеродромом і м’яко приземлився.
Планер радісно закрутився біля нього:
— Ти молодець!
— Знаєш, — сказав Бумчик, — там, угорі, насправді дуже затишно.
Вечір був тихий і теплий. Бумчик стояв на своєму місці й дивився на зірки. Завтра він знову полетить. Може, трохи вище. А може, аж до тієї хмаринки, що схожа на ведмедика.
Він заплющив фари-очі й заснув, усміхаючись уві сні.