Жив собі маленький робот. Звали його Робік.
Робік умів усе: крутити гайки, паяти дротики, заводити пружинки. Але однієї речі він не вмів — усміхатися.
«Чому ти такий серйозний?» — питали іграшки.
Робік знизував плечима. Він просто не знав, як це.
Одного дня до Робіка прийшов зайчик Хвіст. Хвіст тримав у лапках зламану машинку.
«Робіку, допоможи! Машинка не їде!» — заплакав зайчик.
Робік узяв машинку, відкрив маленьким ключиком кришку, подивився всередину. Там щось застрягло.
«Не плач, — сказав Робік. — Я полагоджу».
Він дістав кульку з-під коліщатка, підкрутив гвинтик — і машинка поїхала!
Зайчик стрибав від радості.
«Дякую!» — крикнув він і міцно-міцно обійняв Робіка.
І тут сталося диво. У грудях у Робіка ніби щось клацнуло. Тепло розлилося всередині. І маленький робот уперше в житті усміхнувся.
Відтоді всі іграшки знали: Робік лагодить усе, а усмішка в нього — найдорожча.
Вони часто приходили до нього: лялька Маруся з відірваною ручкою, ведмедик без ґудзика, кораблик із зламаним вітрилом. Робік усім допомагав. А після кожного «дякую» його серце світилося тепліше.
Одного вечора Робік сидів на поличці й дивився на зорі. Поруч стояв зайчик Хвіст.
«Ти тепер умієш усміхатися, правда?» — запитав Хвіст.
Робік кивнув.
«Це тому, що в тебе є серце», — прошепотів зайчик.
Робік погладив себе по грудях і відчув легке тепло під металевою пластиною. Серце всередині м'яко гуло.
У кімнаті стало тихо-тихо, тільки зорі мерехтіли за вікном.