Настала ніч. Небо стало темно-синім, а місяць виглянув з-за хмаринки. Маленьке оленятко Рудько лежало в ліжечку з м’якої травички. Оченята широко розплющені, хвостик смикається.
— Спи, Рудьку, — прошепотіла мама-олениця, поправила ковдру з листочків і вийшла.
А Рудько не спить. Крутиться, вертиться. Рахувати овечок? Ні, нудно. Рудько почав згадувати… Добрі справи за день.
Ось вранці: він поділився соковитою яблучкою з їжачком Колючком. Їжачок так зрадів! Очі засяяли-засяяли. Порахував Рудько — раз!
А потім: маленьке зайченя впало в струмочок. Рудько простягнув копитце і допоміг вибратися. Зайченя стрепенуло вушками: “Дякую, Рудьку!” Два!
Ще одна справа: старенька білка не могла дістати горішок з високої гілки. Рудько підскочив, дістав копитцем і подарував білці. “Ах, який чемний олень!” — сказала вона. Три!
Згадав Рудько, як заспівав колисанку для пташеняти, яке втратило маму. Пташеня заснуло в нього на долоньці. Чотири!
А ще ввечері допоміг кротику знайти дорогу додому. П’ять!
Оленятко позіхнуло. Від кожного спогаду ставало тепло-тепло в грудях. Серце билося тихо-тихо: тук-тук, тук-тук.
Рудько заплющив оченята. Добрі справи кружляли навколо, як світлячки: раз, два, три, чотири, п’ять… Світлячки ставали все м’якшими, все тихішими.
— Я сьогодні був хорошим, — прошепотів Рудько і повернувся на бочок. П’ять добрих справ, п’ять сонечок у серденьку. Тиша. Лише місяць усміхається за віконцем.
А Рудько вже спить. Щасливий.