— Тримайся міцніше, Пушинко! — шепотіла Кульбаба-мама, коли вітер гойдав її стебло.
Пушинка — найпухнастіша насінинка на всій галявині — вчепилася за рідну квітку білими волосинками. Вона тремтіла, коли вітер свистів: «Ф-ф-ф!»
— Не хочу летіти! — пхикала Пушинка. — Тут тепло і затишно.
— Сонечко пестить пелюстки, — казав Вітерець, — але зачекай, ти побачиш світ!
— Ні! — Пушинка заплющила очі.
Аж ось одного ранку прийшов великий Вітер. Він гудів, як дідусь-труба: «У-у-у!» Пушинку трусило, як желе.
— Пора, — прошепотіла Кульбаба-мама. — Ти сильніша, ніж думаєш.
Пушинка глибоко вдихнула запах роси й розтиснула волосинки. Вітер підхопив її й поніс.
— Я лечу! — закричала вона.
Унизу зеленіла трава, дзвенів струмок, а метелики махали крильцями. Пушинка кружляла, мов маленький парашутик.
— Куди я приземлюся? — хвилювалася вона.
Раптом повіяв легенький вітерець і приніс запах меду. Пушинка побачила просто під собою квітучу галявину, де бджілки дзижчали над фіалками. Одна бджілка підлетіла до неї й запитала:
— Ти новенька? Звідки ти?
— Я з далекої галявини, — відповіла Пушинка. — Боюся, куди приземлюся.
— Не бійся, — прожужжала бджілка. — Світ великий і гарний. Спробуй торкнутися квітки — відчуєш, яка вона м'яка.
Пушинка простягла волосинку й доторкнулася до фіалки. Пелюстка була ніжною, мов оксамит. Пушинка всміхнулася й відчула, як сміливість наповнює її.
— Дякую, — сказала вона.
Та вітер знову підхопив її й поніс далі. Пушинка летіла над струмком, де вода дзюрчала: «Буль-буль!» Вона бачила, як рибки вистрибують із води. Одна рибка вигукнула:
— Привіт, мандрівнице! Ти така легка!
— Я боюся впасти у воду, — відповіла Пушинка.
— Не бійся, — блиснула лускою рибка. — Вода м'яка, як подушка. Але краще лети до землі — там на тебе чекає дім.
Пушинка кивнула й полетіла далі. Нарешті вітер стих. Вона опустилася на суху, порожню землю — пустир. Навколо — ні квітки, ні травинки.
— Ой! — зітхнула вона. — Тут самотньо.
Але земля була м'якою, мов подушка. Пушинка зарилася корінцями в теплу нірку.
— Відпочинь, — прошелестів Вітерець, укутавши її листочком.
Спала Пушинка всю зиму під сніговою ковдрою. А навесні прокинулася від сонячного промінчика.
— Хто тут? — почула вона тоненький голосок.
Маленький Жучок повз по її стеблу.
— Ти виросла! — здивувався він.
Пушинка глянула на себе — вона стала високою зеленою Кульбабою, а на маківці мала жовтий, мов сонечко, цвіт.
— Як гарно! — прошепотіла вона.
Незабаром на її стеблі з'явилися нові пухнасті насінинки — такі ж, як вона колись.
— Мамо, я боюся! — плакала одна, найменша.
Пушинка нахилила голову й ніжно торкнулася її волосинками.
— Ти сильніша, ніж думаєш, — сказала вона. — Лети, і знайдеш свій дім.
Вітер вхопив малу й поніс у блакить. Пушинка дивилася їй услід і всміхалася.
А Жучок сів на пелюстку й запитав:
— Чому ти така щаслива?
Пушинка відповіла лише теплим сонячним усміхом.