Високо-високо в небі жила маленька зірка на ім’я Сяйка. Вона мріяла хоч раз побувати на землі у новорічну ніч.
— Як же мені туди дістатися? — запитувала Сяйка у Місяця.
— Зачекай, — усміхався Місяць. — Настане твій час.
А на землі жили брат і сестра — Максимко й Оленка. Вони дуже хотіли побачити справжнє новорічне диво, але ніяк не вдавалося. Дивилися у вікно щовечора — нічого особливого.
— Напевно, дива не існують, — сумно сказала Оленка.
— Може, ми неправильно шукаємо? — подумав Максимко.
І ось настала переддень Нового року. Сяйка раптом відчула, як щось тягне її вниз. Вона полетіла крізь хмари, крізь сніжинки, прямо до вікна дитячої кімнати.
Максимко й Оленка сиділи біля ялинки.
— Дивись! — скрикнула Оленка. — Зірка!
До їхнього вікна підлетіла маленька золотиста зірочка. Вона засяяла так ніжно, що в кімнаті стало тепло й затишно.
— Ти справжня? — прошепотів Максимко.
Сяйка весело блиснула і закружляла біля ялинки. Її світло торкнулося іграшок, і вони ожили! Сніговичок усміхнувся, дзвіночки задзеленчали самі собою, а паперові зайчики заплескали вушками.
Діти заплющили очі від радості. А коли розплющили — Сяйка сиділа на верхівці їхньої ялинки і світилася, мов справжня зірка з неба.
— Спасибі, — прошепотіла Оленка.
— За що? — здивувався Максимко.
— За те, що ти повірив разом зі мною.
Сяйка щасливо сяяла на ялинці. Вона знайшла своє місце — там, де її чекали і вірили.
Діти заснули біля ялинки, обійнявшись. А Сяйка тихенько світила над ними всю ніч. Зовсім тихо, зовсім ніжно.
Місяць зазирнув у вікно і усміхнувся. Він знав, що так і буде.