Високо в хмаринці жила маленька сніжинка. Її звали Сніжка.
Сніжка була біла-біла. У неї було шість тоненьких променчиків. Вона була перша сніжинка цього року.
— Я полечу на землю зовсім сама, — сумувала Сніжка. — Там буде холодно й самотньо.
Хмаринка погладила її м’якенько:
— Не бійся, лети!
Сніжка злетіла з хмаринки. Вона закружляла у повітрі. Вітерець підхопив її і поніс донизу.
— Ой! — скрикнула Сніжка.
Вона летіла, летіла й опустилася на теплий ніс зайчика Пухнастика.
— Привіт! — сказав Зайчик. — Яка ти гарненька!
Сніжка зраділа. Вона більше не була сама!
Зайчик побіг лісом. Сніжка летіла поруч. Раптом з неба посипалися інші сніжинки. Одна, дві, десять, багато!
— Привіт, Сніжко! — закричали вони. — Ми твої сестрички!
Сніжинки кружляли разом. Вони сідали на гілочки дерев. Вони сідали на зелену ялинку. Вони вкривали землю білим-білим килимком.
Прибіг лисеня Рижик. Він гавкнув радісно:
— Сніг! Перший сніг!
Прилетіла синичка Цвірка:
— Як красиво!
Вибіг ведмедик Бурко. Він ловив сніжинки лапками і реготав.
Сніжка сіла на велику соснову гілку. Поруч з нею сіли її сестрички-сніжинки. Їх було дуже-дуже багато.
Внизу бігали звірятка. Вони раділи снігу. Вони танцювали і гралися.
— Дякую тобі, Сніжко! — крикнув Зайчик. — Ти принесла нам зиму!
Сніжка усміхнулася. Їй було тепло на серці. Вона не була сама. Біля неї були сестрички-сніжинки. Внизу гралися її друзі-звірятка.
Ліс став білий і чарівний. Усюди лежав м’який сніжок. Зайчик Пухнастик заліз під ялинку і дивився на небо. Сніжинки тихо падали і падали.
Сніжка закрила оченята. Вона спочивала на гілочці разом зі своїми сестричками. Навколо було тихо й затишно.