— А можна я не піду? — прошепотіла принцеса Ярина і сховалася за важку оксамитову завісу. Шшшух!
Ярина була маленька принцеса з рудою косою та веснянками на носі. Корона в неї була справжня, золота, тільки трошки завелика: щойно Ярина нахилялася, корона сповзала їй на самий ніс.
Сьогодні у замку був бал. У великій залі горіли сто свічок, а кришталева люстра ледь чутно дзвеніла: дзінь-дзінь, дзінь-дзінь.
— Ярино! — гукала королева з коридору. — Гості вже зібралися!
Ярина мовчала й тримала завісу обома руками.
— Там сто гостей, — сказала вона сама до себе. — Усі дивитимуться на мене. А я танцюю зовсім не гарно: раз-два-три, і корона на носі.
— Я теж не гарно, — озвався хтось зовсім близько.
Ярина глянула вниз. У теплому попелі коминка сидів маленький дракончик, завбільшки з кота. Лусочки в нього були зелені, живіт круглий, а на хвості росли три м’які колючки.
— Ти хто? — здивувалася Ярина.
— Я Тепляк. Я живу в цьому коминку, — сказав дракончик. — Тільки я не вмію дихати вогнем, як великі дракони. У мене виходить пшшш — теплий вітерець, і більше нічого.
— А чому ж ти ховаєшся?
— Бо коли я хвилююся, хвіст стукає сам собою: тук-тук, тук-тук. Усі почують.
За завісою було тихо й затишно, пахло воском і трояндами. Ярина сіла на килимок поруч із Тепляком, і вони трохи послухали, як у залі настроюють скрипки.
— Тепляку, — сказала врешті Ярина, — а ходімо разом. Удвох не так страшно.
Дракончик подумав і поклав теплу лапку їй на долоню.
Завіса відхилилася: шшшух! Сто свічок, сто гостей і сто здивованих облич. Ярина взяла Тепляка на руки й сказала так голосно, як тільки змогла:
— Це Тепляк. Він живе в нашому коминку й уміє дихати теплим вітерцем.
Тепляк набрав повні груди повітря: пшшш! Вогники свічок гойднулися всі разом, і в залі стало тепло, наче на весняному лузі. Графиня в мереживній хустці засміялася й погріла долоні.
Тоді заграли скрипки. Ярина ступила крок, другий, третій — і корона поволі сповзла їй на ніс.
— Раз-два-три, і корона на носі! — засміялася Ярина.
Гості засміялися теж. А тоді графиня зсунула на ніс свою хустку, король зсунув свою корону, і вся зала закружляла: раз-два-три, раз-два-три. Хвіст Тепляка стукав по підлозі тук-тук, тук-тук, і виходило дуже до ладу, наче маленький барабан.
Бал скінчився пізно. Свічки погасили одну за одною, і люстра дзвякнула востаннє: дзінь…
Ярина заснула, щойно голова торкнулася подушки. Корона висіла на спинці стільця, а на килимку біля ліжка лежали три зелені лусочки.
У коминку тихенько сопів Тепляк: пшшш… пшшш… У залі пахло воском, і десь під стелею ще гойдався теплий вітерець.
Королева зазирнула у двері, усміхнулася й причинила їх зовсім тихо.
