— Ще не сплю! — прошепотів Данилко і втретє визирнув у темне віконце.
Данилко був маленький хлопчик з рудим чубчиком, який стирчав угору й нізащо не хотів лежати рівно. Під ліжком стояв його чобіток, начищений до блиску, — бо надворі була ніч на святого Миколая.
— А раптом Миколай нашу хату омине? — сказав Данилко в подушку. — Віконце ж таке маленьке. Він його й не помітить.
За шибкою тихенько сипав сніг: ш-ш-ш, ш-ш-ш. На гілці біля вікна сиділа жовтогруда синичка й струшувала з крилець сніжинки.
— Тьох! Не помітить? — озвалася вона. — Ще й як помітить. Я — Морозинка, я щоночі лечу поперед його саней.
— Поперед саней? — Данилко аж сів у ліжку.
— Атож. Миколай іде на світло. У кожній хаті, де дитина вже спить, у віконці загоряється тепла зірочка. Її здалеку видно, аж із-за лісу.
Данилко подивився на своє віконце. Темне-темнісіньке.
— То в мене зірочки немає, — зітхнув він.
— Бо ти не спиш, — цвірінькнула Морозинка. — Лягай. Я допоможу.
Данилко ліг і натягнув ковдру до самого носа. А потім знову визирнув з-під неї:
— А раптом я засну й не почую, як Миколай прийде?
— То й добре, — сказала синичка. — Він ходить так тихо, що його ще ніхто не чув. Навіть я, а в мене дуже гострі вушка.
Данилко засміявся: у синичок вушок зовсім не видно.
— А що він мені покладе?
— А що ти просив?
— Нічого, — зізнався Данилко. — Я забув попросити.
— Миколай і без прохання знає, — сказала Морозинка. — Заплющуй очі й лічи разом зі мною.
Вона легенько застукала дзьобиком по шибці: тук-тук, тук-тук.
— Одна сніжинка на дах, друга — на гілку, третя — на чобіток.
— Одна сніжинка на дах, — повторив Данилко, — друга — на гілку, третя — на чобіток.
Тук-тук. Ш-ш-ш.
— Одна сніжинка на дах, — прошепотіла синичка вже зовсім тихо, — друга — на гілку, третя — на…
Данилко не відповів. Рудий чубчик нарешті вклався на подушку, а дихання стало рівне-рівне, як той сніг за вікном.
І віконце засвітилося. Маленька тепла зірочка, наче хтось поставив на підвіконня свічку.
Незабаром у дворі рипнув сніг: рип-рип, рип-рип. Хтось високий, у довгій шубі й у шапці, білій від снігу, спинився біля хати, зазирнув у світле віконце й тихенько прочинив двері.
У чобітку опинилися медовий пряник, теплі рукавички й одне велике червоне яблуко.
Рип-рип, рип-рип — кроки віддалилися й розтанули в снігу. А десь уже за лісом старий Миколай усміхнувся у білу бороду: віконець із зірочками цієї ночі було багато.
Морозинка сховала дзьобик у пір’ячко й задрімала на своїй гілці. Сніг усе сипав і сипав: ш-ш-ш, ш-ш-ш. У маленькому віконці горіла зірочка, а в чобітку під ліжком тихо пахло медом.
