— Ку-ку-рі… — тихенько спробував Півник Співунець і сам себе злякався. Ніч же надворі!
Жив він у дворі під старою грушею, у курнику з синіми дверцятами. Гребінець у нього був як маковий пелюсток, а в хвості три пера: золоте, зелене й синє. А голос такий дзвінкий, що від нього роса зривалася з листя.
Усі кури давно спали. Спала руда Ряба, спала біла Квочка, спало восьмеро жовтих курчат – купкою, наче тепла подушечка. Тільки Співунець ходив по жердинці туди-сюди: тюп-тюп, тюп-тюп.
— А що, як я засну? — прошепотів він. — Тоді ж ніхто не збудить сонце. Стоятиме воно собі за горою й не знатиме, що вже пора.
Під грушею позіхнув старий пес Бровко.
— Співунцю, лягай. Ти вже третій раз рахуєш ті самі зорі.
— Так я ж на сторожі, — відповів Півник. — Я сонячний будильник.
Він примружив одне око. Потім друге. Голівка хилилася донизу, гребінець хилився теж… аж раптом Півник хитнувся й зіскочив просто на сіно: шур-шур!
— Уже? Уже ранок? — закліпав він.
— Ще ні, — сказало щось у траві. — Ще зовсім ні.
То був цвіркун Цвірко, маленький, як зернятко, у чорному оксамитовому кожушку.
— А ти чого не спиш? — здивувався Півник.
— Я вночі ніколи не сплю, — цвіркнув Цвірко. — Це моя робота: цвірк-цвірк, цвірк-цвірк. Я тримаю тишу, щоб вона не розсипалася.
Співунець присів поруч і поклав дзьоб на крило.
— А сонце… воно точно прийде?
— Воно вже йде, — сказав Цвірко. — Тихенько-тихенько, з-за гори. Йому й кричати не треба, воно дорогу знає.
— А я? — зовсім тихо спитав Півник.
— А ти будеш співати ранок. На це потрібен виспаний голос. — Цвірко подумав і додав: — Домовмося так. Щойно небо стане рожеве, я цвіркну тобі тричі: цвірк-цвірк-цвірк. Отоді прокидайся й співай на весь двір.
— Тричі? — перепитав Півник.
— Тричі. Я ще жодного разу не помилився.
Співунець вибрався на жердинку, притулився до теплого боку Квочки й підібгав під себе одну лапку. Груша над курником зітхнула листям.
А внизу, у траві, тихенько заскрипів Цвірко:
— Спи, Співунцю, спи,
ніч сама себе доспіває.
Спи, Співунцю, спи,
сонце стежку добре знає.
Півник іще раз розплющив око – глянути, чи не рожевіє небо. Небо було темне й густе, а зорі на ньому лежали, наче розсипане зерно.
— Цвірк-цвірк, — озвався з трави Цвірко. — Ще не зараз.
— Ага, — сказав Півник і заплющив око.
З груші капала роса: кап… кап… Курчата дихали всі разом. Бровко поклав морду на лапи. Золоте, зелене й синє пера лежали на жердинці одне біля одного й ледь помітно ворушилися вві сні.
А за горою сонце й справді вже піднімалося – поволі, як йому й належить. Поспішати не було куди: на подвір’ї ще спав той, хто має заспівати ранок.
