Біля старого дуба, в нірці під корінням, жило маленьке вовченя на ім’я Сірко. Воно мало сіре хутро, гострі вушка і великі карі очі.
Коли Сірко виходило з нірки, всі звірі тікали. Білки стрибали на найвищі гілки. Зайці ховалися в кущах. Навіть пташки замовкали.
— Чому від мене всі біжать? — сумно запитувало Сірко в бабусю Вовчицю.
— Бо ти вовк, синку. Нас завжди боялися, — відповідала бабуся.
Сірко не хотіло лякати нікого. Воно любило слухати, як співають пташки. Як шурхотить листя. Як дзюрчить струмок.
Одного вечора Сірко сиділо на галявині й тихенько нагинало. Воно намагалося повторити мелодію, яку вранці чуло від зозулі.
— Ку-ку, ку-ку, — наспівувало вовченя.
З-за дерева визирнула маленька білочка Рудька. Вона слухала, нахиливши голівку.
— Це ти співаєш? — здивовано спитала вона.
Сірко злякалося й хотіло втекти, але Рудька не тікала. Вона підійшла ближче.
— Ти знаєш пісню зозулі! — сказала білочка. — А я знаю пісню вітру. Хочеш, навчу?
Так вони сиділи разом до самого заходу. Рудька показувала Сірку, як свистить вітер у соснах. Сірко вчило її, як гуркотить грім.
Наступного ранку біля старого дуба зібралися інші звірі. Вони почули дивну музику — це Сірко й Рудька разом наспівували лісові голоси.
Приєдналася синичка Цвірка. Потім зайчик Вухань. Навіть старий їжак Колюча прийшов послухати.
— Давайте зробимо лісовий оркестр! — запропонувало Сірко.
І щовечора на галявині збиралися звірі. Кожен приносив свою мелодію. Білки цокали горіхами. Зайці тупотіли лапками. Пташки виводили трелі. А Сірко поєднувало всі голоси в одну велику пісню.
Ліс наповнювався музикою. Тепер, коли вовченя виходило з нірки, ніхто не тікав. Навпаки — всі поспішали до нього.
Того вечора, коли місяць зійшов над галявиною, Сірко лежало біля бабусі Вовчиці. Воно чуло, як десь далеко співає їхній лісовий оркестр.
Вовченя усміхнулося й заплющило очі. За вікном тихо шелестіло листя — ніби ліс наспівував йому колискову.