— Ду-ду-ду, ду-ду-ду, — співала над струмком дерев’яна сопілка, і борсук Гнат зупинився так різко, що лапи ковзнули по вологій глині.
Гнат був невеликий борсук із двома білими смужками на мордочці й дуже цікавим носом. Ніс завжди хотів понюхати першим, а думати вже потім.
На старому пеньку сидів бобер Юрко і грав. Сопілку йому вирізав дідусь: з бузини, з чотирма дірочками й тонким візерунком по боці.
— Дай мені спробувати, — попросив Гнат.
— Трохи згодом, — сказав Юрко. — Я поки збігаю до греблі, там гілка з’їхала набік.
Він поклав сопілку на пеньок і подався берегом. Шур-шур, шур-шур — зашелестіло листя, і стало тихо.
Сопілка лежала на сонці, тепла й гладенька.
«Один разок, — подумав Гнат. — Юрко навіть не дізнається.»
Він узяв її обома лапами й побіг до води. Дмухнув — вийшло «пффф». Дмухнув ще раз — вийшло «пі-і-і», тоненько й весело. Гнат так зрадів, що підстрибнув, а сопілка вислизнула з лап і впала просто на плаский камінь.
Трісь!
По боці, якраз через візерунок, побігла вузенька тріщина.
Гнат довго дивився на неї. Потім поклав сопілку назад на пеньок, тріщиною донизу, і сів поруч, наче весь цей час ловив мушок.
Юрко повернувся, узяв сопілку й дмухнув. Замість «ду-ду-ду» вийшло сумне «пшш-пшш».
— Ой, — сказав Юрко. — Вона тріснула. Хтось на неї наступив?
— Не знаю, — відповів Гнат і подивився кудись в очерет.
Того вечора Гнат довго вовтузився у своєму листяному ліжку. У нірці пахло сухим листям і трохи грибами, місяць зазирав у віконце й лежав на підлозі світлою плямою.
Щовечора над струмком лунало «ду-ду-ду». Сьогодні не лунало нічого. Гнат лежав і слухав цю тишу, і тиша була гучніша за будь-яку сопілку.
Тоді він виліз із нірки й пішов до греблі.
Юрко сидів на порозі й крутив у лапах тріснуту сопілку.
— Це я, — сказав Гнат. — Я взяв її без дозволу, і вона впала на камінь. А потім я побоявся сказати.
Юрко помовчав. Десь хлюпнула риба.
— Я цілий день думав, що вона сама тріснула, — сказав він нарешті. — І ще думав, чого ти зі мною не розмовляєш.
— Я розмовляю, — тихо сказав Гнат. — Просто не про те.
Юрко подивився на нього, зітхнув і подався до сосни по живицю. Гнат приніс смужку берести, тонку, як папір. Вони змастили тріщину теплою живицею, обмотали берестою в три оберти й притисли лапами, щоб трималося.
— Дмухай ти, — сказав Юрко. — Ану, чи вийшло.
Гнат набрав повні груди повітря.
— Ду-у-у, — озвалася сопілка. Голос у неї став нижчий і густіший, ніби вона трохи застудилася.
— Тепер вона говорить, як мій дідусь, — засміявся Юрко. — Так навіть краще.
Вони грали по черзі, доки місяць не піднявся високо над очеретом. Спершу Юрко, потім Гнат, потім знову Юрко: ду-у-у, ду-у-у.
Гнат ішов додому берегом, а тихе «ду-у-у» тяглося за ним аж до нірки. Він заліз у листяне ліжко, поклав ніс на лапи й заснув швидше, ніж устиг як слід заплющити очі.
На пеньку біля струмка лишилася лежати сопілка, обмотана берестою. Місяць торкнувся її боку, і береста тихенько блиснула — сріблясто, наче нова стрічка.
