На високій вербі над ставком жила лелека Біляна. Вона мала білосніжне пір’я й довгий червоний дзьоб, а ще — найчеснішу душу в усьому селі.
Одного літнього ранку всі птахи зібралися на раду. Пан Боцюк, старий лелека з сусіднього гнізда, поскаржився, що його запаси жаб хтось викрав.
— Хто це зробив? — суворо запитав він, оглядаючи всіх.
Усі птахи мовчали. Біляна теж не хотіла говорити. Вона бачила, як учора маленькі пташенята Боцюка самі з’їли ті жаби, бо дуже зголодніли. Але якщо вона скаже правду, пташенят покарають.
— Ну? — знову запитав Боцюк. — Може, це шпаки? Чи ворони?
Шпаки налякано затріпотіли крильцями. Ворони обурено закаркали.
Біляна відчувала, як серце б’ється в грудях. Їй було страшно. Але вона не могла дозволити, щоб інші птахи отримали покарання за те, чого не робили.
— Пане Боцюк, — тихо сказала Біляна. — Це ваші пташенята. Вони були голодні.
Настала тиша. Всі дивилися на неї. Боцюк розгнівався:
— Ти звинувачуєш моїх дітей? Яка нахабність!
— Я кажу правду, — спокійно відповіла Біляна, хоча їй хотілося сховатися. — Я бачила це вчора ввечері. Вони плакали від голоду, а вас не було.
Боцюк хотів щось крикнути, але раптом замовк. Він згадав, що справді полетів далеко й довго не повертався. Пташенята могли зголодніти.
— Чому ти не сказала мені відразу? — тихіше запитав він.
— Боялася, — зізналася Біляна. — Але ще більше боялася, що через моє мовчання постраждають невинні.
Боцюк повільно кивнув. Потім несподівано поклонився:
— Вибач мені, Біляно. І дякую. Я був поганим батьком учора.
Шпаки й ворони полегшено зашуміли. Вони підлетіли до Біляни та подякували їй.
Увечері Біляна сиділа в гнізді й дивилася на зорі. Їй було спокійно, хоч і трохи тривожно після ранкової розмови. Але вона знала — зробила правильно.
Десь унизу, біля ставка, заспівав сверчок. Вода тихо плюскотіла між очеретом. Біляна прикрила голову крилом і заснула.