У маленькому лісі, серед високих сосон, жив собі ведмедик Медок. Він дуже любив мед — солодкий, пахучий, золотистий.
Одного ранку Медок знайшов у дуплі велику бочечку меду. Ох, яка велика! Ох, який смачний!
— Це мій мед! — сказав Медок. — Тільки мій!
Він поніс бочечку додому і сховав у своїй печері.
Прийшов до Медка зайчик Стрибунчик:
— Медку, ходімо гратися в піжмурки!
— Не можу, — відповів ведмедик. — Я свій мед бережу.
Прилетіла пташка Цвірінька:
— Медку, ходімо співати пісеньки!
— Не хочу, — буркнув Медок. — Мені треба мед стерегти.
Прибігла білочка Руденька:
— Медку, ходімо збирати квіточки!
— Ні, — похитав головою ведмедик. — У мене важлива справа.
Так Медок цілий день сидів біля своєї бочечки. Він її гладив, милувався нею, але їсти не хотілося. Чомусь було сумно.
А надворі друзі веселилися, сміялися, гралися. Медок чув їхні голоси і зітхав.
Раптом ведмедик зрозумів: мед солодкий, але без друзів навіть найсмачніший мед не радує!
Він узяв бочечку і вибіг з печери:
— Друзі! Стрибунчику! Цвірінько! Руденько! Ходіть до мене!
Усі прибігли, прилетіли, пострибали.
— Давайте разом пити чай з медом! — запросив Медок.
Він дістав п’ять маленьких мисочок. В кожну наклав золотистого меду. Зайчик приніс трави, пташка — ягідок, білочка — горішків.
Вони сіли всі разом під великою сосною. Пили чай, їли мед, сміялися і розповідали історії.
— Який смачний мед! — цвірінькала пташка.
— А як весело разом! — радів зайчик.
— Дякуємо тобі, Медку! — посміхалася білочка.
А ведмедик Медок був найщасливіший у світі. Бочечка меду стала менша, але серце у Медка наповнилося теплом і радістю.
Відтоді ведмедик завжди ділився медом з друзями. Бо знав: справжня солодкість — це дружба!
І кожного вечора вони збиралися разом, пили чай і дивилися на зірки, які світили над їхнім лісом.