На синьому морі жила маленька Хвилька. Вона любила стрибати, пірнати й танцювати під сонечком.
Одного ранку Хвилька побачила на березі дітей. Вони будували замки з піску, сміялися й плескали в долоні.
— Ой, як весело! — зраділа Хвилька. — Хочу з ними гратися!
Вона розбіглася й підстрибнула високо-високо. Плюх! — і впала просто на пісочний замок.
Діти скрикнули. Замок розвалився.
— Ой-ой, — засмутилася Хвилька. — Я ж не хотіла…
Вона відкотилася назад у море й сховалася за велику хвилю.
— Чому ти така сумна? — запитала її старенька Хвиля-Баба.
— Я зламала дітям замок, — прошепотіла Хвилька. — Тепер вони не захочуть зі мною дружити.
— А ти спробуй гратися інакше, — порадила Хвиля-Баба. — Не стрибай на замки. Принеси дітям щось гарне.
Хвилька подумала. Вона пірнула глибоко й знайшла на дні гладеньку черепашку. Потім ще одну. І ще маленьку зірочку.
Вона обережно підкотилася до берега й залишила всі скарби на мокрому піску.
Діти побачили черепашки й зірочку.
— Дивись, море нам подарунки принесло! — закричала дівчинка.
— Ще хочемо! — заплескали в долоні діти.
Хвилька зраділа. Вона знову пірнула й принесла ще черепашок. Діти реготали й збирали морські скарби.
Потім Хвилька почала обережно лоскотати їм п’яточки своїм холодненьким піночком. Діти верещали від радості й бігали туди-сюди.
Так вони гралися цілий день. Хвилька приносила дарунки, лоскотала ніжки, співала свою пінну пісеньку.
А ввечері, коли сонечко сідало, діти помахали їй рукою:
— До побачення, Хвилько! Приходь завтра!
Хвилька щасливо заплюскала піною й відкотилася в море.
Вона лягла спати на м’якій водяній подушці. Над нею світили зірки, а вона усміхалася й думала про завтрашній день.
Біля берега тихо шурхотів пісок. На ньому лежали черепашки — подарунки від маленької Хвильки.