Жив у синьому океані величезний кит. Звали його Тихоплав. Він був такий великий, як десять слонів, як сто дельфінів, як ціла гора!
Тихоплав дуже любив маленьких рибок, крабів і медуз. Але коли він підпливав ближче, всі малюки ховалися: "Ой, який великий! Боюсь!". Кит сумував. Він хотів погратися, але його боялися.
Одного вечора Тихоплав плив повільно-повільно. У воді було тихо. Тільки місяць світив крізь хвилі. Кит подумав: "А що, якщо я заспіваю? Не голосно, а тихо-тихо".
Він набрав повітря і почав: "У-у-у-у-у-у…" Це була низька, м’яка пісня. Вона линула через воду, як тепле молоко.
Першою почула рибка-крихітка. Вона перестала хвилюватися і завмерла. Потім краб закрив оченята. Медуза почала повільно кружляти. Навіть акула притихла.
"О-о-о-о-о-о…" — співав кит. Його пісня обіймала всіх. Маленькі істоти підпливали ближче. Їм більше не було страшно. Їм було затишно.
Тихоплав заплющив очі і співав далі. Вся вода тремтіла від його ніжного голосу. Рибки лягали на хвилі, як у ліжечка. Краби ховалися в пісок і позіхали. В океані стало тихо-тихо.
І ось — усі заснули. І кит теж заснув. Його величезне серце билось рівно, як маятник.
А вранці маленькі рибки прокинулися і побачили Тихоплава. Він спав, і вони не боялися. Вони запливали до нього в плавники, як у будиночок. "Доброго ранку, ките!" — шепотіли вони.
І кит усміхнувся уві сні. Бо він нарешті зрозумів: не розмір важливий, а пісня, що йде зсередини.