Жив у лісі зайчик Сірко. Був він маленький, сіренький і дуже боязкий. Стукне гілочка — Сірко тремтить. Пролетить пташка — Сірко ховається під кущ.
Одного разу прибіг до нього їжачок Колючко.
— Сірку, ходімо грати на галявину!
— Ні-ні, — прошепотів зайчик. — Там далеко. Там страшно.
Колючко засміявся і побіг сам. А Сірко залишився під своїм кущем.
Увечері зайчик чекав друга назад. Чекав, чекав — а Колючка нема. Стало темно. Місяць вийшов на небо.
— Може, щось трапилось? — забіг серденько у Сірка.
Він визирнув з-під куща. Ліс здавався величезним і темним. Дерева гойдались, тіні танцювали. Страшно!
Але ж Колючко — його друг. Що, як йому потрібна допомога?
Сірко зробив крок уперед. Потім ще один. Лапки тремтіли, вушка здригались, але він йшов.
— Колючку! Колючку! — кликав зайчик.
Раптом почувся тихий голос:
— Сірку, я тут!
Зайчик побіг на голос і побачив їжачка під старою липою. Колючко заплутався у колючому лопусі і не міг вибратись.
— Я зараз! — сказав Сірко.
Він забув про страх. Лапками обережно розплутував стебла, відсував гілочки. Працював, поки не визволив друга.
— Ти пройшов крізь темний ліс? Сам? — здивувався Колючко. — Та ти ж боявся!
Сірко подивився навколо. Ліс уже не здавався таким страшним. Місяць світив м’яко, дерева шуміли тихо, наче колискову співали.
— Я боявся, — тихо сказав зайчик. — Але ти ж мій друг.
Вони разом пішли додому. Колючко тримав Сірка за лапку, а зайчик більше не тремтів.
Вдома Сірко ліг у своє затишне гніздечко. Закрив очі і всміхнувся. Йому наснилась галявина, де вони з Колючком граються разом, і йому зовсім не страшно.
А назовні місяць світив крізь листя, і ліс тихо дихав уві сні.