Павучок Павлик сплів свою першу павутинку. Він довго працював: тягнув ниточку від стеблинки до стеблинки, обережно переплітав їх, але руки тремтіли від хвилювання. Але коли закінчив, глянув — і засмутився. Павутинка була кострубата, з кривими перетинками, нерівними променями, мовби хтось недбало накидав нитки.
— Яке негарне павутиня! — зітхнув Павлик. — Усі павучки мають рівні, а в мене… — Він сховався під листочок і заплющив очі.
Повз проповз жучок Смугастик.
— Чого сумуєш? — запитав він, помахуючи вусиками.
— Бо моя павутинка крива, — прошепотів Павлик.
— А я бачу лише, що вона м'яка, — сказав Смугастик і поторкав ниточку лапкою. — І пахне свіжістю, мов ранкова трава.
Павлик погладив павутинку — вона була шовковиста, ніжна, наче пелюстка. Та все одно йому здавалося, що вона негарна.
Сонце піднімалося вище, і кузка Смугастик побіг своїми справами. Павлик вирішив залагодити павутинку — почав смикати ниточки, але вони заплуталися ще більше. Він зітхнув і ліг на листок. Раптом почув шурхіт — то повзла сороканіжка Манюня. Вона важко дихала, бо несла на спині маленьку квіточку.
— Допоможи, Павлику! — попросила Манюня. — Я хочу прикрасити своє ліжечко, але квітка важка.
Павлик підхопив квіточку двома лапками. Вона пахла медом і сонцем. Він акуратно поніс її до домівки Манюні, а потім повернувся до павутинки. Квітка зачепилася за одну з ниток, і на павутинці з’явилася жовта цятка. Павлик замислився: «Може, й моя павутинка може бути гарною, якщо прикрасити її?» Але він не знав, як.
Настала ніч. Вийшов місяць, і його проміння впало на галявину м’яким сріблом. Павлик виліз із схованки. Раптом крапельки роси почали збиратися на його павутинці. Вони зависали, мов маленькі намистинки, тремтіли від найменшого подиху.
— Ой! — скрикнув Павлик. — Що це?
Крапельки заплуталися в ниточках, і кожна ловила місячне сяйво. Павутинка засвітилася сріблом. Вона стала схожа на мереживо з дорогоцінних каменів, виткане зі світла.
— Диво! — прошепотів метелик, пролітаючи повз, і його крила засвітилися відблисками.
— Як гарно! — стрекотів цвіркун, втираючи очі.
Павлик виліз на павутинку і побачив, що вона переливається всіма кольорами веселки — червоним, синім, зеленим, жовтим. Він опустив голівку і доторкнувся до крапельки — вона була прохолодна й ніжна, наче ранковий туман.
— То моя павутинка? — не повірив він.
— Твоя, — відповів вітерець і гойднув павутинку, і крапельки затанцювали.
На світанку зійшло сонце. Роса випарувалася, але місячне сяйво залишилося в ниточках. Павутинка сяяла золотом, і кожна нитка відбивала сонячне проміння. Усі комахи збіглися подивитися.
— Це найкраща прикраса нашої галявини! — сказала бджілка.
— Вона сяє, як зірка! — додав метелик.
Павлик усміхнувся і обережно погладив блискучу нитку кінчиком лапки — вона й досі пахла росою і місячним світлом.