Жила-була маленька жабка. Звали її Квася.
Квася була зелена-зелена, як листочок. Вона любила стрибати по траві — стриб-стриб!
Але Квася дуже боялася води.
— Ква-ква! — плакала вона, коли бачила калюжу.
Одного ранку мама-жаба сказала:
— Квасю, ходімо до ставка!
Квася сховалася під листочком.
— Ні-ні, я боюся!
Мама посміхнулася.
— Не біжи далеко, доню. Я буду поруч.
Вони прийшли до ставка. Вода була тепла й синя. На воді плавали листочки.
— Бачиш? — сказала мама. — Вода м’яка, як ковдра.
Квася постояла на березі. Потім торкнулася води лапкою.
Бульк!
Вода була приємна!
— А тепер сядь на листочок, — запропонувала мама.
Квася обережно сіла на великий листок. Листок колихався — гойда-гойда.
— Ой, як весело! — засміялася Квася.
Потім вона злізла з листочка. Опустила всі чотири лапки у воду.
Вода підхопила її — ніжно-ніжно.
— Смикай лапками, — підказала мама. — Раз-два, раз-два.
Квася смикнула лапками. І поплила! Спочатку трішечки, потім ще трішечки.
— Мамо, я пливу! Ква-ква!
Вона пропливла до жовтої латаття. Потім назад, до мами. Вода м’яко тримала її, не давала впасти.
— Молодець, донечко! — похвалила мама.
Квася плавала весь день. Вона пірнала за комашками, каталася на листочках і гралася з іншими жабенятами.
Увечері вони з мамою сиділи на березі. Сонечко заходило, вода стала рожевою.
— Мамо, а завтра ми знову підемо плавати? — запитала Квася.
— Звісно, — сказала мама і обійняла доньку.
Квася заплющила очі. Їй наснилося, як вона пливе по теплій воді під зірками.