На високій яблуні жила маленька пташка. Звали її Піпа.
У Піпи були жовті крильця та гострий дзьобик. Вона любила сидіти в гніздечку й дивитись на небо.
— Піп-піп! — співала Піпа.
Одного ранку мама-пташка сказала:
— Піпо, час вчитися літати!
Піпа визирнула з гнізда. Внизу було так далеко! Земля здавалася маленькою.
— Боюся, — прошепотіла Піпа.
— Я тут, поруч, — заспокоїла мама.
Піпа розправила крильця. Вони тремтіли. Вона стояла на краєчку гнізда й боялася зробити крок.
Раптом вітерець підхопив пір’їнку. Пір’їнка полетіла вниз, кружляючи в повітрі.
— Дивись, — сказала мама. — Вона танцює з вітром.
Піпі сподобалось, як пір’їнка кружляє. Легко й весело.
— А я зможу так само? — запитала Піпа.
— Спробуй, — усміхнулась мама.
Піпа закрила очі. Глибоко вдихнула. І… стрибнула!
Спочатку вона злетіла вниз. Серденько калатало. Але крильця самі розправились і — ляп-ляп-ляп — почали махати!
Піпа полетіла!
Вітер ніжно підтримував її. Крильця несли вгору. Це було чудово!
— Мамо, я літаю! Я справді літаю! — зацвірінькала Піпа.
Вона облетіла навколо яблуні. Потім сіла на гілочку.
— Ще раз! — попросила Піпа.
І знову злетіла. Тепер вже не боялась.
Весь день Піпа літала між гілками. Вона піднімалась високо до хмаринок і спускалась до трави.
Увечері Піпа повернулась у гніздечко. Вона була дуже втомлена, але щаслива.
— Як добре літати! — прошепотіла Піпа.
Мама пригорнула її під крильце. Піпа закрила очі.
Їй снилося небо, вітер і танець пір’їнок у повітрі.
А за вікном тихо шуміла яблуня, колихаючи гілки на доброніч.