У морських глибинах, серед коралових садків, жила маленька русалонька на ім’я Злата. Вона мала золотаве волосся і хвіст кольору морської хвилі.
Злата любила слухати оповідки старого краба Макара. Він колись випадково потрапив у рибальську сітку, побував на поверхні і бачив небо.
— Там, нагорі, вночі світять зорі, — розповідав Макар. — Тисячі маленьких вогників.
Злата замріяно зітхала. Їй так хотілося побачити ті зорі! Вона щовечора припливала до самої поверхні, але боялася висунути голову з води.
— А раптом там страшно? — думала русалонька.
Одного вечора дельфін Сріблик запропонував:
— Пливи зі мною! Я покажу тобі зорі.
Злата набралася сміливості. Вони попливли вгору, вище, ще вище. Нарешті голова русалоньки вирнула над водою.
Небо було темне і велике. Зорі справді світили, але здалися Златі холодними і далекими. Вітер смикав волосся. Повітря здавалося густим і важким.
— Он там люди живуть, — показав Сріблик на берег із вогниками.
Злата подивилася. Але раптом їй стало сумно. Вона згадала своє коралове ліжечко, теплу воду, м’яке мерехтіння підводних ліхтариків-медуз.
— Сріблику, а у нас теж є зорі, — тихо сказала русалонька. — Тільки наші світяться під водою.
Дельфін усміхнувся:
— Ти маєш рацію. Фосфоричний планктон нічого не гірший за зорі.
Вони пірнули назад. Злата попливла до рідного коралового рифу. Там мерехтіли зелені, сині, фіолетові вогники планктону. Вони танцювали навколо, наче живі зірочки. Можна було торкнутися їх рукою, можна було плисти крізь них.
Злата простягла долоню. Маленькі світлячки заграли на її пальчиках.
— Мої зорі набагато ближчі, — прошепотіла русалонька.
Вона пригорнулася до теплого каменя, вкритого м’яким мохом. Навколо мерехтіли підводні вогники. Батько-тритон пропливав повз і ніжно поправив їй подушку з водоростей.
Злата заплющила очі. Їй більше не хотілося нікуди пливти. Тут, удома, було затишно і спокійно. Підводні зорі колихалися в такт хвилям і співали їй тиху колискову.
Русалонька усміхнулася крізь сон і міцно заснула у своєму коралових садку.