Жив собі сніговик Тимко. Він стояв біля хати і радів.
Тимко мав морквину-носа і відро на голові. Два вугілля були його очима. Ой який він гарний!
Одного дня прилетів горобчик.
— Тимку, скоро весна! — зацвірінькав він.
Тимко злякався.
— Я не хочу весни! Сонечко мене розтопить! — сказав він.
Горобчик полетів далі. Тимко стояв і сумував.
Прийшла дівчинка Оленка.
— Чому ти сумний? — запитала вона.
— Боюся весни, — відповів Тимко.
Оленка всміхнулась.
— А навесні прилітають пташки! Вони співають! — сказала вона.
— Співають? — здивувався Тимко.
— Так! І квіти ростуть! Жовті, сині, червоні! — розповідала Оленка. — А влітку я їм морквину, як твій носик. Смачну-смачну!
Тимко трохи повеселішав.
— А взимку? — запитав він.
— Взимку я ліплю сніговиків! Таких, як ти! — посміхнулась дівчинка.
Вона обійняла Тимка.
— Кожна пора гарна, — сказала Оленка. — Зима для снігу, весна для квітів, літо для сонечка, осінь для листочків.
Тимко подумав. Пташки співають. Квіти ростуть. А наступної зими прийде новий сніговик.
Сонечко пригріло трошки сильніше. Тимко більше не боявся.
— Зима була весела, — сказав він. — Ми каталися на санчатах!
— Еге ж! — кивнула Оленка.
— А весна теж буде весела, — додав Тимко. — Ти будеш слухати пташок!
Дівчинка поклала Тимкове відерце біля хати.
— Наступної зими я його візьму, — сказала вона. — І зліплю нового сніговика. Можливо, знову тебе!
Тимко всміхнувся своїм вугільним ротиком.
Сонечко гріло. Сніг тихенько танув. Горобчик співав на гілці.
Оленка махнула Тимку рукою і пішла додому. Вона знала, що скоро побачить перші квіточки.
А Тимко стояв і слухав весняну пісню.