На далекій-предалекій планеті, де кожна зірочка мала своє ім’я, жила маленька Міла. Вона була найменшою зі всіх зірочок, але найціквішою.
Одного вечора Міла підплила до старої Зорі й запитала:
— А діти на Землі теж сплять вночі?
— Ще як сплять! — усміхнулася Зоря. — Хочеш подивитися?
Міла так затріпотіла від радості, що аж іскорки посипалися.
Вона полетіла крізь темний простір, минула Місяць і опустилася нижче. Побачила перше віконце. За ним у ліжечку лежав хлопчик. Мама цілувала його в лобик і тихенько співала.
Міла прислухалася. Колискова була ніжна, як вітерець.
Вона полетіла далі. У другому віконці дівчинка обіймала плюшевого ведмедика. Тато читав їй книжку про місяць. Дівчинка зіхнула й заплющила очі.
Міла відчула, як їй стало тепло всередині.
У третьому віконці малюк уже спав. Бабуся тихо поправила йому ковдру й погладила по голівці. У кімнаті горіла маленька лампа, і було затишно.
Міла підлетіла ближче до скла. Раптом малюк усміхнувся крізь сон.
— Чи він бачить мене? — здивувалася зірочка.
Вона згадала свою планету. Там теж було добре, але інакше. Там не було таких тихих пісень, ніжних поцілунків перед сном і теплих рук, що поправляють ковдру.
Міла полетіла від віконця до віконця. Скрізь діти засинали — хтось швидко, хтось довго. Але біля кожного був хтось рідний.
Вона побачила сотні віконець. У кожному — своя колискова, свій спосіб казати “на добраніч”.
Коли Міла повернулася додому, старша Зоря запитала:
— Ну що, подивилася?
— Подивилася, — тихо відповіла Міла.
Вона влаштувалася на своєму місці серед інших зірочок і затремтіла ніжним світлом. Тепер, коли вона сяяла вночі, вона знала: там, унизу, на Землі, хтось засинає в обіймах мами. Хтось слухає татову казку. А хтось просто відчуває, що він не сам.
Міла сяяла трохи яскравіше, ніж раніше. Бо тепер у її світлі було щось нове — частинка тієї земної ніжності, яку вона побачила у віконцях.
І діти на Землі, дивлячись на небо перед сном, бачили її — маленьку зірочку, що сяє особливо тепло.