Високо-високо в хмарі народилася маленька сніжинка. Її звали Сяйка, бо вона сяяла, мов крихітна зірочка.
Сяйка мала шість тоненьких променців і була така гарненька! Але вона дуже боялася летіти на землю.
— Там внизу тепло, — казала Сяйка своїм сестричкам-сніжинкам. — Я розтану і зникну назавжди!
— Не бійся! — сміялися інші сніжинки. — Ми полетимо разом!
Але Сяйка тремтіла і ховалася глибше в хмару.
Одного дня вітер став таким сильним, що Сяйка не встигла сховатися. Вона полетіла вниз разом з тисячами інших сніжинок.
— Ой-ой-ой! — пищала Сяйка. — Я зараз розтану!
Вона летіла і летіла, аж раптом опустилася на щось м’яке і тепле. Це була рукавичка дівчинки Оленки.
— Ось ти й на землі, — прошепотіла Сяйка. — Зараз я зникну…
Але раптом вона почула:
— Мамо, дивись! Яка гарна сніжинка! Вона як зірочка!
Оленка радісно показувала рукавичку мамі. Її очі сяяли від щастя.
— Справді чудова, — усміхнулася мама. — Бачиш, доню, кожна сніжинка особлива. Немає двох однакових.
— Я хочу намалювати таку ж! — скрикнула Оленка і побігла додому.
Сяйка лежала на рукавичці і дивувалася. Вона подарувала дівчинці радість! Це ж так важливо!
У теплій кімнаті Оленка зняла рукавичку. Сяйка відчула, що її променці починають танути. Але тепер вона зовсім не боялася.
— Я зробила дівчинку щасливою, — прошепотіла Сяйка. — Це і є моє призначення.
Вона перетворилася на крихітну краплинку води. А Оленка сиділа за столом і малювала білою фарбою на синьому папері.
— Дивись, мамо! Це моя сніжинка-зірочка! — показувала дівчинка малюнок.
І хоча Сяйка вже не була сніжинкою, її краса залишилася на папері. Вона жила в малюнку, в усмішці дівчинки, в теплих спогадах.
А наступної зими, коли сніг знову посипався з неба, Оленка вибігла на вулицю і радісно ловила сніжинки. Кожну вона розглядала і дивувалася, яка ж вона особлива.
Бо тепер дівчинка знала: кожна сніжинка народжується, щоб подарувати комусь радість. І це найважливіше призначення на світі.