Високо-високо на небі жив маленький промінчик. Звали його Сонько.
Одного ранку Сонько зирнув униз. Ліс спав під білою ковдрою снігу.
— Пора вставати! — сказав Сонько.
Він зісковзнув з неба просто на сніг. Торкнувся крижинки — вона розтанула. Буль-буль — побігла водичка.
— Ой, хто тут? — пробурчав Ведмідь у барлозі.
Він відкрив одне око. Побачив Сонька.
— Уже весна? — позіхнув Ведмідь.
— Так! — засміявся Сонько. — Вставай, лапусю!
Ведмідь потягнувся і вийшов з барлогу. Почав умиватися холодною водою.
Сонько покотився далі. Побачив дерево. На гілці спала Білочка, згорнувшись у клубочок.
Сонько погладив її пухнастий хвостик. Білочка прокинулася.
— Доброго ранку! — піщала вона.
Вона стрибнула на іншу гілку. Почала шукати горішки, які заховала восени.
Сонько покотився до струмочка. Під листочком спав Їжачок.
— Їжачку, прокидайся! — покликав Сонько.
Їжачок роззвівся. Понюхав повітря.
— М-м-м, пахне весною! — сказав він.
Побіг шукати жуків у траві.
Сонько стрибав з квіточки на квіточку. Де він торкався землі — там пробивалися підсніжники.
Біленькі, ніжненькі квіти.
— Дякуємо, Сонько! — дзвеніли вони.
Птахи повертались додому. Вони співали веселих пісень.
Ведмідь збирав ягоди. Білочка стрибала по гілках. Їжачок бігав стежками.
Увесь ліс прокинувся!
А Сонько котився далі-далі. Будив нові дерева, нових звірят, нові квіти.
Коли настав вечір, він був дуже втомлений.
— Як же добре! — прошепотів Сонько.
Він піднявся назад на небо. Ліг поруч із мамою-Сонцем.
— Молодець, синку, — сказала мама. — Спи.
Сонько закрив очі. Усміхнувся.
А внизу, в лісі, всі звірята теж готувались до сну. Вони були щасливі. Весна прийшла.
Біла ковдра розтанула. Зелена травичка росла. Квіти розцвітали.
І всі знали: завтра Сонько знову прийде будити ліс.